Твори за романом Юрія Яновського «Вершники»

«Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі»

Новелістичний роман «Вершники» визнаний одним з кращих творів про громадянську війну.
Він складається з восьми сюжетно і композиційно пов’язаних новел, у яких діють люди різних соціальних груп і професій: шахтарі, моряки, селяни, рибалки, сталевари.
Баладою про подвиг можна назвати одну з новел цього роману «Лист у вічність». В основі її — героїзм безіменного листоноші; мужність його постає перед нами в глибоко поетичному вираженні.

Безіменний листоноша — образ прометеївської сили. Він знає, що загине, він навіть прагне смерті, бо вже несила терпіти, ті жахливі муки, що їх завдають вороги. Проте він не має права вмерти доти, поки не вкаже повстанцям, де захована зброя…
У новелі немає портрета, письменник прагне якомога повніше розкрити внутрішні світ і стан героя — справді легендарної людини, яка мужньо тримається під час катувань: «Він подумав — коли така велика ненависть у нього до контри, що для неї життя не жалко, і кров гнобленого класу закипіла в його жилах, о, це велика честь — стати над своїм життям!»

Під тортурами листоноша

не перестає боротись. Він ні на мить не уявляє себе поза своїм обов’язком, адже за свої переконання ладен віддати життя. . Образ листоноші наскрізь символічний. Ця символічність і в тому, що рідна земля-мати наснажує силою, коли його водять селом; за цю землю, її визволення він віддав життя. Символічність цього образу і в тому, “що людина порівнюється зі смолоскипом, як вияв нечуваних страждань і мук героя.

Найбільшого звучання героїчна піднесеність набуває в кінці новели. Кінцівка її коротка, але скільки тут бойовитості й сили, скільки героїчності! За безіменним листоношею йде повсталий народ, ніщо не може спинити хвилю народного гніву, навіть ворожі постріли. І тут лунає монолог листоноші його передсмертне слово, яке свідчить про його духовну велич, світлу мрію про краще життя.
«Ось хто візьме зброю, — вигукнув листоноша, — тепер стріляйте мене, щоб я не мучився, устануть села, і вийдуть комнезами, прощай, світе, в цю темну ніч». І сотник підійшов до листоноші й вистрелив у лежачого, і це лист у вічність пішов од рядового бійця революції».
У кінці новели Яновський робить інтервал і додає одне речення: «Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі». В цьому — суть подвигу не тільки цього листоноші, а й усіх героїв, що віддали життя за народ. Тема смерті набуває тут оптимістичного звучання. Смерть прекрасна, коли життя віддане народу. Безіменний листоноша виконав свій обов’язок. А лист у вічність — то пам’ять, повага і шана, то його заповіт нам, людям кінця XX віку.

Трагедія роду половців (за романом Ю. Яновського «Вершники»)

Кривавою хвилею прокотилась громадянська війна по Україні. Брат убивав брата, батько вбивав сина, а син підіймав руку на батька. Мабуть, тим, хто жив у цей страшний час, здавалось, що прийшли останні дні світу: таким шаленим був вихор громадянської війни. Адже точилася вона на Україні з особливою силою: білі, червоні, петлюрівці і махновці — усі. боролись один проти одного, і, здавалось, не буде цьому кінця.
Тема громадянської війни звучала у багатьох письменників. Страшні сторони цієї боротьби відобразили Й.Бабель в «Конармії», М.Булгаков у «Білій гвардії». Не залишили поза увагою цю тему і українські письменники. Але здебільшого, окрім названих шедеврів, громадянська війна зображалась піднесено-романтично, і подавалась як боротьба правого діла (червоних) проти неправди і зла (усі останні). Тож, можливо, ми б і не взнали ніколи правди про ці страшні дні, якби не роман «Вершники», написаний Ю.Яновським. Він теж відбивав певне соціальне замовлення: те ж саме зображення революції і громадянської війни як «боротьби народу за своє щастя». Але, як кожний справжній художник, Яновський (вільно чи мимоволі) дав нам повну картину того, що відбувалося тоді в Україні.
Страшну трагедію братовбивства відобразив письменник на прикладі роду Половців, які по волі випадку опинились по різні боки барикади.
Уже перша фраза «Вершників» вводить нас у цей страшний світ: «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників. Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелкання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою».
Герої Ю.Яновського, зустрівшись на полі бою, не пізнавали один одного. Але це було лише в першу хвилину. Політичні переконання кожного настільки визначилися, що при зустрічі вони одразу ж ставали кровними ворогами.

Петлюрівець Оверко убиває брата Андрія — денікінського офіцера. Махновець Панас розправляється з Оверком. Від руки Івана — командира червоного загону лав загинути Панас, але той сам вкоротив собі віку. Таке страшне «подвійне коло» (так називається новела, що розказує про долю Половців).
«Тому роду не буде переводу, у котрому браття милують згоду»,— казав колись старий Половець своїм синам. Але знехтували сини батьківським наказом і загинули, тому що не було між ними ні згоди, ані простого родинного почуття. Загубилось воно на жорстоких стежках громадянської війни, перевівся рід Половців, ніби й не було ніколи на землі таких людей.
Політична, соціальна ворожнеча не повинна затуляти родинні почуття — до такого висновку можна прийти, читаючи роман «Вершники».