Український твір-розповідь

Золоте поле
Щороку на канікулах я відпочивала у таборі. Там мені подобалося, з’являлися нові друзі, було дуже весело. А цього літа мама повезла мене в село до бабусі. Я весь час вередувала, говорила, що мені сумно та нецікаво. І ніякі вмовляння не допомагали. Я твердо вирішила повернутися додому. За день до нашого від’їзду бабуся, загадково усміхаючись, сказала:
– А як же ти поїдеш, не побачивши золотого поля?
Ці слова зацікавили мене, бо в місті я декілька разів була в ювелірній крамниці й не могла відірвати погляду

від красивих золотих виробів.
Бабуся взяла мене за руку і повела з собою. Аж ось прямісінько за нашою хатою я побачила диво. Вранішнє сонце яскраво освічувало поле, де серед зеленої оксамитової травички сяяло безліч маленьких жовтеньких квіточок. І від їхнього блиску все поле здавалося золотим. Ніякі коштовності не могли зрівнятися з тою красою простеньких кульбабок, яка відкрилася переді мною.
Потім я все літо жила у бабусі й милувалася срібним місячним сяйвом на озері, дивовижної краси квітами, чудернацькими деревами в лісі. Багато нового відкрила для себе. Та й зараз вдома найчастіше згадується
бабусине золоте поле.

Святвечір
На небі сходить вечірня зірка, символізуючи початок чудового дійства напередодні Різдва. Вся родина збирається в святково прибраній хаті. Смачно пахне пирогами і кутею з медом. А ще морозом від внесеного житнього снопа, який називається Колядою або Дідом – домашнім богом, який обіцяє хороший урожай.
Родина сідає вечеряти. Спочатку куштуємо кутю, а потім – голубці, вареники, смажену рибу, капусту – все, що готувала матуся напередодні, а запиваємо узваром.
Ми, діти, пам’ятаємо, що під час вечері виходити з-за столу не годиться, розмовляти багато теж не можна. Тому пильно спостерігаємо за батьками, запам’ятовуючи кожну подробицю святкування народження Бога Передвічного. Бо відчуваємо обов’язок збереження народних традицій.

Понівечена краса
Нещодавно життя дало мені невеличкий урок. Наша родина виїхала на відпочинок до лісу.
Був чудовий травневий день. Ми з сестрою бавились, бігаючи по лісу. Аж ось на галявині побачили пахучі конвалії. Ой і гарні ж квітки! Два темно-зелені листочки неначе охороняють ніжні квіточки-дзвоники. Ми одразу ж кинулися зривати цю красу і навіть не зчулися, як зірвали всі квіти на галявині. Потім хутенько побігли похвалитися знахідкою матусі. Але та не зраділа, як ми очікували.
Ми з сестрою приголомшено слухали, а мама пояснила, як, зірвавши квітки, ми не подумали, що ліс без них змарнів, що, вирвавши коріння, ми позбавили конвалії життя. І вже наступної весни ніхто не зможе помилуватися чудовою галявиною.
Та розмова запам’яталася. Ми ніколи не будемо нівечити красу задля власної втіхи.

Допомога
Якось довелося мені спостерігати таку сцену. По перону, спираючись на палицю, повільно йшла бабуся. Видно було, що в неї хворі ноги. А тут ще й важка валіза в руках. На блідому старечому обличчі – терпіння й втома. Праворуч і ліворуч бабусю обминав потік поспішаючих, стурбованих людей.
Але ось до старенької підбігла дівчинка дванадцяти – тринадцяти років, взяла важку валізу у бабусі й понесла через залізничний місток.
«Добре,- подумала я,- що знайшлася попутниця».
Хвилин за п’ять дівчинка знову з’явилася на пероні, поспішаючи до електрички.
Випадок цей нерідкий. Звичайний. А чи завжди ми поспішаємо на допомогу тим, хто потребує її?

Медове дерево
Улітку найулюбленішою справою для мене є допомога дідусеві на пасіці. Хто не любить з нас поласувати медком?
У липні маленькі бджоли-трударі збирають нектар з жовтуватих суцвіть, схожих на вітрила. Турботливо несуть його у вулики.
Дідусь розповів мені, що саме липовий мед вважається найсмачнішим, найкориснішим. Люди здавна користувалися його лікувальними властивостями. За цей природний дар липу ще називають медовим деревом.

Великий морський човен
Мореплавством наші прадіди займалися протягом віків, але особливого розвитку воно набуло за часів Київської Русі. З IX до XVI ст. Чорне море називалося Руським морем.
Запорізьким козакам належить слава винаходу чудового морського плавального засобу – «чайки».
За півмісяця шістдесят козаків робили одну чайку. Основа човна складалася з суцільної вербової чи липової колоди, середину якої видовбували, а борти потім нарощували дошками. Довжина човна – 20 метрів, ширина – 4 метри, висота – не більше 1,3 метра, а висота надводного борту – 0,8 метра. По периметру човна прикріплювалися в’язки очерету.
Рухалася чайка за допомогою 10-15 пар весел, мала й вітрила. На судні було 4-6 малокаліберних гармат.
Запорізькі козаки на подив усьому світу створили власний флот, виробивши надзвичайно ефективні стратегію і тактику морського бою та здобуття фортець.

Мурчик
У найзатишнішому куточку нашої трикімнатної квартири на різнокольоровій підстилці лежить улюбленець родини – кіт Мурчик. Частенько спостерігаю за поведінкою тварини, яка може бути і сумною, і грайливою, навіть виступати в ролі синоптика. А зараз він вирішив спочити після довготривалого сидіння на підвіконні та біганини за бантом на ниточці.
Примруживши очі, закривши пухнастою лапкою ніс, злегка по-дригуючи світлого кольору вушками, Мурчик являє собою спокій та задоволення. Але я знаю, якими гострими бувають кігті мого улюбленця! Іноді його ріденьке зі світлими смужами хутро піднімається, спина вигинається дугою, зелені оченята округляються. Значить, кіт відчуває небезпеку. Мурчик дуже охайна тваринка. Він постійно вилизує своє хутро.
До речі, кішка – єдина домашня тварина, яка не має запаху. Мабуть, тому й прижилася вона серед людей, приносячи в домівку Спокій, радість спілкування, теплоту й доброту.

Мати-й-мачуха
Теплої весни – наприкінці березня – з’являються перші весняні квіти – золоті кружальця мати-й-мачухи. Росте ця чудова рослина на схилах рік, глинищах, бо любить глинисту землю.
Квітки мати-й-мачухи радісно всміхаються весняному сонцю золотисто-жовтими голівками. А тільки-но зійдуть перші зірки на небі, голівки закриваються, засинають. Листочки з одного боку вкриті сірим пушком. А з другого боку – темно-зелені, гладенькі. Вони проростають після того, як одцвітуть квіточки, щоб не заступити їм сонця. Тому й назву отримали – «мати». А зворотнім боком пригорни до себе листочок – холод пройме. Це – мачуха.
Це чудова, цілюща рослина, з якою в народі пов’язано багато легенд і повір’їв.

Вечірня година
Вечір… Зимовий чи літній, весняний чи осінній, кожен вечір -це нова казка, неповторна своєю чарівністю.
Ось сонечко котиться за обрій. На нього можна вже дивитись. Воно схоже на велику червону зірку. А навколо нього – різнобарвні хмарки. Просто диво!
Сонечко вже за обрієм. Тільки неслухняні промені ніяк не вгомоняться: то один вискочить, то другий, виграючи на небі.
За сонцем з’являється молодик із вечірньою зорею. Небо світлішає.
Навкруги сутеніє… Одна за одною загораються зірочки. Згасають останні хвилини вечірньої години, і настає тиха зоряна ніч.

Під зеленим шатром лісу
Настало гомінке літо, й ліс весело зашумів зеленим віттям. В оксамитовому вбранні стоять дерева. Голосно виспівують птахи, перелітаючи з гілки на гілку. А солов’ї аж заливаються від захвату!
Пахне свіжістю, а ще суницями, що де-не-де визирають з-під тоненького листячка шовкової травиці. То тут, то там, між пухнастими ялинками та смереками, вишикувалися рядочками гриби-маслюки.
– Доброго дня! – привітався до них хазяйновитий їжачок.
Гриби наче злякалися й, насупившись, поглядали на нього з-під шапочок. А потім дерева почали ховати маслюків, скидаючи хто листячко сухе, хто – жмутик глиці.
За мить їжачок здивовано озирався. Гриби кудись втекли. А маслюки-бешкетники тільки усміхалися зі своїх сховок.
Цікаве життя літнього лісу!

Найсмачніші в світі яблука
Прямо під вікном моєї кімнати росте яблунька. Пам’ятаю, як я все літо чекав, коли вже зможу поласувати її плодами. Аж ось наприкінці літа ми з дідусем потрусили деревце, схопили по яблучку. Та тільки вкусили – відразу скривились.
– Ой, яке ж гірке та погане!- сказав я.- Зрубай, діду, це дерево. Воно нам не потрібне!
На що дідусь, усміхнувшись, відповів:
– У природі не буває нічого зайвого. Почекаймо весни. Навесні я знову приїхав до села. Дідусь нагадав мені про нашу
давню розмову і повів мене до яблуньки. Гострим ножем розрізав її стовбур, а в розколину встромив паросток з іншої яблуні. Потім замастив рану замазкою, обв’язав ганчіркою. Я зрадів:
– Як гарно, цього літа наїмся вже яблук досхочу!
– Не поспішай,- відповів дідусь.- Треба ще попрацювати, допомогти деревцю.
Влітку ми з дідусем спостерігали за нашою підопічною. Поливали, коли було дуже сухо. Знищували нахабних шкідників. А яблунька трішки похворіла, потім швидко одужала й почала набиратися сил.
Я не дочекався урожаю ні цього літа, ні наступного. Але на третю весну вкрилося деревце рясним біло-рожевим цвітом, а до осені на яблуні красувалися вже не маленькі кислиці, а великі рум’яні яблука. І смачніших плодів я ще не куштував ніколи в житті! Недарма кажуть: «Як дбаєш – так і маєш».

Де сховалося літо?
Закінчилося літо так же непомітно, як і почалося. Закружляли вихором у повітрі яскраві листочки. Дерева закивали голим віттям, дякуючи сонечку за літнє та осіннє тепло і ласку.
Якось вранці Надійка встала з ліжка, визирнула у віконечко, а там уже сніжинки повільно опускаються на землю.
«Куди ж поділося літо? Куди?» – гадала дівчинка. Вона швиденько одяглася і побігла на вулицю. Зазирнула у всі куточки, але літа ніде не знайшла. Уже хотіла заплакати, та раптом побачила копичку сіна. Простягнула руку, взяла жмуточок, а в ньому – сухенька духмяна квіточка.
«Так ось де літо сховалося»,- зраділа своїй знахідці Надійка.

Цілющі плоди
Тиха зимова днина. Блакитне небо чисто виметене вітрами від обважнілих сірих хмар. Яскраве сонце посилає грайливе проміння на білий пухнастий килим зі снігу, голі стовбури дерев, лапасте гілля, вкрите іскристим інеєм.
Грона калини пломеніють з-під білих снігових капелюшків. Зупинившись перед деревом, бабуся почала розповідати нам про цілющі властивості калини. Виявляється, що здавна її плодами люди лікуються від застуди, хвороб серця, регулюють тиск.
Добре, що колись дідусь посадив цю «живу аптеку» на нашому подвір’ї. Ми дбайливо доглядаємо калину, бо, за розповідями бабусі, в ній – і любов, і мудрість.
Красується серед снігового царства диво-кущ. Промінці виблискують на застиглих сніжинках. Кетяги пломеніють на тлі сріблясто-білого простору, даруючи людям надію на зцілення.

Калина
Осіння днина. У таку ніколи не сидиться вдома. Як чудово, йдучи на прогулянку, вдихати пахощі достиглого поля, слухати прощальні пісні птахів!
Бачу біля струмочка розложистий кущик, що красується червоними ягідками. Підходжу ближче. Це ж деревце калини. Низеньке, розложисте, все облите дивними кетягами яскраво-червоних ягід. А поміж ними шепоче-шелестить широке сліпучо-зелене листя. Мабуть, більше, ніж у будь-якому деревці, в калині поєдналося красиве й корисне. Бо калинові ягоди – це ще й гарні ліки.
І коли сніг урочисто вибілить нахололу землю, її вогнисті кетяги ще довго будуть пломеніти й тішити око.

Мужній Джек
Одного дня я йшла через парк на заняття в спортивну секцію. Був теплий весняний день, і в парку гуляло багато людей. Мою ж увагу привернула немолода жінка, яка сиділа на лавці, а біля її ніг грівся на сонці старий покалічений собака. Мені стало дуже жаль бідну тварину, і я звернулася до її господарки із запитанням:
– Вибачте, будь ласка, а що трапилось з вашим собакою? Чому в нього такий жахливий вигляд?
Жінка запропонувала мені присісти поряд з нею. Деякий час вона мовчала, а потім почала розповідати:
– Трапилось це наприкінці зими. Ми з Джеком, так звати собаку, гуляли по парку. Йшов невеличкий сніг, і Джек був веселий, збивав лапою сніжинки, що падали йому на ніс. По дорозі додому я вирішила зайти до крамниці. Ми з Джеком звернули на дорогу. Переходячи її, я підсковзнулася і впала. Піднімаючись, встигла помітити, що прямо на мене мчить автомашина. Роки в мене вже не ті, щоб швидко рухатись. Та й розгубилась я добряче. Мій Джек помітив, що я запанікувала і швидко кинувся під колеса автомобіля. Водій змушений був різко звернути з дороги, і, дякуючи цьому, я встигла піднятися.
Собака лежав серед дороги, а з покалічених лап текла кров. Я підбігла до нього, на руках віднесла додому й потім довго лікувала.
Жінка закінчила свою розповідь. Ми довго мовчали. Я з повагою дивилася на відважного собаку, який врятував життя своїй господарці.

Поклонник «Землі»
Був тихий, теплий вечір. Ольга Кобилянська сиділа на ґанку, вдихаючи свіже повітря.
Почувала себе стомленою і водночас щасливою. Адже вийшла друком її повість «Земля». І скільки схвильованих відгуків отримала вже вона на свою працю!
До будинку наближався якийсь чоловік. Підійшовши, він вручив жінці листа. Перші рядочки її порадували. Незнайомець писав, яке величезне враження справила на нього повість. Далі він пропонував їй свою руку і серце, висловлюючи переконання, що жінка, яка так глибоко відчуває людські трагедії, зуміє глибоко любити.
Письменниця подивилася на зворотню адресу. Лист був від багатого землевласника.
її серце охопило глибоке обурення. Рвучко піднявшись, вона швидко зайшла в кімнату і одразу сіла писати відповідь. Гнівно звучали її слова: «Авторка «Землі» навряд чи може любити тих, хто загарбав собі селянську землю!»
Бо написане нею – то все вистраждане серцем, і його не можна проміняти ні на які земні блага.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
(5 votes, average: 3,40 out of 5)


Український твір-розповідь