Історія народу, його культура — ті компоненти без яких неможливе повноцінне існування людства, бо, як говорять, без минулого немає сьогодення, без сьогодення — немає майбутнього. Тож і хочу нагадати своїм ровесникам деякі сторінки історії України.
Можна було б починати розповідь від монголо-татарської навали, яка не тільки знищила нашу державність, а й фізично вигубила народ, так підірвала біологічні сили, що він став легкою здобиччю сусідів, попав до них у неволю. Однак всупереч несприятливим обставинам фізичні й духовні сили народу поступово зростали, нагромаджувались. Про це свідчать численні повстання, найбільшим з яких була національно-визвольна боротьба 1648-1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького Україні в оточенні могутніх сусідів не пощастило вибороти незалежність. Переяславська угода сала новим поворотним пунктом у нашій історії, новим напрямком, умовами, що визначали наше буття до останнього часу. І я, мабуть, відновлю в пам’яті ті найголовніші віхи, які характеризують цей шлях.
Що найбільше вразило мене як людину, що осмислено сприймає ту чи іншу інформацію? Відповідаю: ті сторінки, які пов’язані зі знищенням духовності. Згадаймо 1667 рік, коли була підписана Андрусівська угода, згідно з якою Україну було поділено між Польщею та Москвою. Доля українського народу вирішувалася без його представників: на переговори українську делегацію не було допущено. Найбільш згубною подією яка започаткувала деукранізацію українців було підпорядкування православної Київської митрополії Московському патріархату.
Далі розпочалося відверте переслідування української мови. Російський цар Олексій Михайлович відверто вимагає знищення всіх книг, друкованих українською мовою. Він називав ці видання «воровськими» і пророкував смертну кару тим, хто не буде виконувати його циркулярів.
Катастрофічною виявилася для мешканців України спроба І. Мазепи унезалежнитись від Москви. Послідовник Богдана, Іван Мазепа прагнув налагодити дружні політичні стосунки зі Швецією. Сміливий виступ українського гетьмана викликав величезне незадоволення царського двору. І як результат — вирізано упень усіх жителів тодішньої столиці України м. Батурина; почалося нищення освітньої системи, друкарень, бібліотек і т. ін. За наказом Петра І — кількість учнів українського походження в Києво-Могилянській академії була зменшена з 2000 тисяч до 161. Кращих викладачів переведено на роботу з Києва до Росії. У зв’язку з цим почався духовно-культурний занепад українського суспільства. Петро 1 не обмежився цими діями. Ганебним вчинком російського уряду можна назвати спалення багатющою бібліотеки Києво-Печерської лаври, де зберігалися українські літописи, акти ще з княжої доби; започаткування цензури; вивезення до Москви архіву українства за Катерини II, котра вщент зруйнувала Запорозьку Січ…
І сьогодні, це очевидно, відбувається руйнація української духовності. І тут уже головну роль грають наші побратими; ті, хто багато говорить про український менталітет, толерантність нашого народу, моральну свідомість, а насправді порушують духовно-моральні вимоги, цінності… Мабуть керуються лише певними розрахунками у своїх діях. Але ж побутує думка, що людина, яка будує життя на розрахунках, надто байдужа, холодна, бездушна.
Зробімо, шановні люди, все для того, щоб тієї байдужості було менше в нашому житті.
Варінт 2.
Кажуть, якими б звивистими тернистими шляхами не йшла історія, але рано чи пізно завершує вона свій суд по правді, доходить до тієї істини, яка колись заплуталася в часі і просторі та й вала в оману цілі покоління.
Минувшина нашого краю також непроста і неоднозначна. Україна то переживала часи свого розквіту, то піддавалася великій руїні, то балансувала на переломах. Той, хто отримував тимчасову перемогу на тому чи іншому етапі розвитку суспільства, утверджував своє виключне право на історичні висновки, виступав істиною в останній інстанції. Можливо, саме тому так довго доводиться нам чекати на остаточне слово щодо багатьох і багатьох подій, які переживала нація, щодо багатьох її синів, яких то славили, то ганили.
Сьогодні настав час, коли повертаються до народу України імена тих героїв, які були забуті, згадки про кого обплутували тенета неправди. Мабуть, якраз в цьому виявляється справедливість суду історії. Церковне закляття, тавро зрадника, перетворення славного імені на синонім віроломства — такою стала духовна розправа над гетьманом Іваном Мазепою.
«Де козак, там і слава», — говорить народне прислів’я. Та трапляється так, що зрадлива слава засинає, мовчить до пори до часу. Щоб знову вона заговорила,
повинне змінитися життя суспільства, моральні цінності, які в ньому сповідуються, відновитися історична справедливість.
Це вже останнім часом стало відомо, що вклад гетьмана Івана Мазепи в духовне життя гетьманської України — неоціненний. Саме за його гетьманування досягає особливого піднесення, напруження та розквіту українська культура, освіта, наука, мистецтво. Дехто з науковців навіть називає той час періодом мазепинського ренесансу і стверджує, що здобутками його ще довго послуговувалися ті, хто цінував все національне, кому боліла руйнація держави. Деяким з витворів того часу вдалося витримати війни, розрухи і дожити до сьогоднішнього часу.
Ще й досі на Чернігівщині, Київщині, в Переяславі, багатьох інших містах збереглися деякі храми і будови того часу. Адже коштом Івана Мазепи, за його настановами і смаками споруджувалися нові і перебудовувалися старі церкви. Свідками тієї доби можна назвати будинок Київської академії, славнозвісний мур Києво-Печерської лаври. Та й взагалі саме в період гетьманування Івана Мазепи Київ відродився як духовний центр України.
Вже не знайти відомостей про батуринський палац Івана Мазепи, але і він, певно, був вершиною архітектурних досягнень тогочасної України. А скільки полотен, гравюр, зразків різьблення, створених в той період, втрачено у вирі війн і революцій, які прокотилися територією України за останні віки.
І поширення високої освіти в Україні, створення сприятливих умов для розвитку наук — теж характерна ознака доби гетьманування Івана Мазепи. Головним культурно-науковим осередком стала тоді Могилянська колегія, яка зуміла вистояти в страшні часи Руїни. Але вона не була єдиним закладом для навчання українських дітей. Поруч з нею, під опікою гетьмана Мазепи, швидко зріс ще один науковий осередок — Чернігівська колегія, що містилася в Борисоглібському монастирі». Перелік того, що здобула Україна за гетьманування Івана Мазепи можна вести далі й далі.
Кожну людину заведено судити по справах. Бо слова — то тільки полова, яку розвіє вітер. Чому так повернулася наша вітчизняна історія, що добрі справи одного з найосвіченіших гетьманів ніби занесло піском, завіяло вітром забуття? Тепер вже важко знайти істину, зрозуміти їх справжню ціну для України. Але залишилися свідчення очевидців, найчастіше іноземців, яких приводила до України та чи інша потреба.
Змальовують вони Івана Мазепу людиною освіченою. Дуже любив він вставляти в свою мову латинські цитати і знав латину добре. І не тільки латину. Були при його дворі два лікарі-німці. З ними розмовляв Мазепа німецькою. З італійськими майстрами, що працювали в його резиденції, — італійською. Говорив і польською. Про французьку казав, що знає не дуже добре, хоч у молодих літах відвідав Париж. Але частіше він мовчав і слухав інших.
Особистість Івана Мазепи неоднозначна. Це неодноразово засвідчено в історичних джерелах. Але безперечно те, що саме своєю неоднозначністю він приваблював, і особливо тих, хто володів даром художнього слова. У світову літературу Івана Мазепу ввів Вольтер, змалювавши його життя і долю в «Історії Карла XII». Про нього написав поему Байрон, йому присвячували твори невідомі автори.
І хоч йдеться про літературні праці, а в деяких творах навіть використано народні перекази та легенди про Мазепу, однак вони так тісно переплелися з історією, що по них теж можна вивчати минувшину нашої Батьківщини. Прикро лише, що таку увагу і повагу до українського гетьмана виявляли іноземці, а не його земляки. Той же Вольтер зазначав, що Мазепа вирішив досягнути незалежності, створивши з України могутню державу. Байрон в своїй поемі «Мазепа» зображує його героєм, людиною безсмертної душі, що безстрашно дивиться в обличчя смерті, не розбираючись в мірі добра і зла. І хоч добра та зла в житті цього гетьмана України назбиралося чимало, але найчастіше зображують його героєм. Таким, як у Байронові поемі: він не втрачає сили духу у безлюдному степу, прив’язаним до спини коня. Цей образ часто порівнювали з образом Прометея, прикутого до скелі.
Прометей дав людям вогонь. Чи зумів би Іван Мазепа дати Україні незалежність? Знову ж таки сьогодні не знайти відповіді на це запитання. Все сталося так, як сталося. Але, напевно, потрібно шукати відповідь на інші запитання: «Чому ми так надовго забули про Івана Мазепу?, чому його роль в нашій історії звелася до одного-єдиного вчинку, за який піддали анафемі, покарали забуттям?»
«Ми стоїмо, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути», — писав гетьман України Іван Мазепа, доля якого — один з уроків нашої історії. Життя Івана Мазепи суперечливе, сповнене шляху між проваллями, як і історія нашої держави.
Суперечливими були порухи української спільноти впродовж всього свого буття. Часи гетьмана Мазепи також не становили виключення. Недарма ж написав він у своїй «Думі»:
Всі покою щиро прагнуть, А не в єден гуж тягнуть: Той направо, той наліво, А все браття: то-то диво! Невесела картина розгортається в цій його «Думі». Просить він зжалітися Бога над Україною, сини якої «не вкупі»: той знається з поганинами, той «ляхам за гроші служить», третій Москві «вірно услужуєт». На жаль, дуже часто в житті українському саме так і відбувалося: кращі сини її не могли дійти спільної згоди задля щастя своєї Батьківщини. Кожен дбав лише про щастя власне. Гіркою краплею і сьогодні озивається заклик Івана Мазепи з його «Думи»: І ви, панство полковники, Без жадної політики, Озьміться всі за руки, Не допустіть горкой муки. Чиїсь вчинки засуджувати легко. Важче зрозуміти порухи чужої душі. Про союз Івана Мазепи з шведським королем Карлом XII часто говорять, як про відчайдушний акт прориву до свободи, що гетьман «подвигнувся, — як урочисто зазначалося в преамбулі до Конституції Пилипа Орлика 1710 року, — правдою і ревністю за цілісність отчизни…».
Присягаючи на хресті перед Орликом у чистоті своїх намірів, гетьман Іван Мазепа клявся, що вчинок свій здійснив не для приватної власної користі, не для вищих гонорів, не для більшого збагачення, не задля якої-небудь історії, але «для общого добра матки моєї отчизни бідної України».
В Батурині на Чернігівщині на честь гетьмана України Івана Мазепи встановлено пам’ятний знак, на якому викарбувано: «Вклонімось цій землі! З неї черпав снагу гетьман України Іван Мазепа, з ім’ям якого пов’язане славне і трагічне в історії твоєї Вітчизни».
Суд історії… На, нього сьогодні винесено ім’я і діла гетьмана Івана Мазепи. Його справа переглядається, як переглядається іноді справа у звичайному земному суді, у зв’язку з тим, що відкрилися нові факти. Вітер історії, який розвіяв пам’ять про цього сина України по чужих світах, повернув свіжим струменем знову на ту землю, яка для гетьмана Мазепи завжди була найріднішою.
І вже від сучасного українського суспільства залежить дуже багато: зрозуміти ті уроки, з якими пов’язане, як тепер вже доведено, славетне ім’я гетьмана Івана Мазепи, зробити висновок і своєї непростої минувшини, чи залишитися осторонь розуміння того, що створення нових культурних і духовних цінностей, розвиток громади великою мірою залежить від усвідомлення власної національної гідності і об’єктивного ставлення до власної історії.
Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net, підтримайте розвиток сайту!
Твір на тему пісенна творчість андрія малишка. Еліза дулітл характеристика. Обоаз дон ки хота. Проблематика роману доріан грей. Ідеал людини в творчості лесі українки твір.
Твір-розповідь. Уроки історії, які ми маємо знати