«Тіні забутих предків», правдиву казку Гуцульщини, М.М. Коцюбинський закінчив у 1911 році, а вперше надрукував в 1912 році. Написанню твору передувала велика, напружена робота: письменник вивчав фольклорно-етнографічні матеріали про Гуцульщину, наукові статті, монографії, особисто, поїхавши до Криворівні, ознайомився з місцевою природою тощо. І тільки після цього почав писати. У листі до Гнатюка повідомляв: «Боюсь, хвилююсь, але пишу».
У повісті Гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою сприймали і бачили її самі гуцули, котрі глибоко вірили в те, що природа одухотворена, жива, діюча, заселена добрими та злими духами.
В центрі твору — образ Івана. Стрункий і міцний, як смерічка, має поетичну натуру. З дитячих років живе серед природи, виховується на гуцульських повір’ях, легендах, казках. Світ для нього, «як казка, повна чудес». Він, як і Лукаш Лесі Українки, захоплюється грою на сопілці, намагається передати ті мелодії, які звучать у природі.
Марічка, як і Іван, змальована в ореолі музики і пісень. Що б вона не бачила в природі, що б не чула — все потім виливається в легку й просту пісню. Вона знає безліч співанок, вміє складати їх. Дружба Івана з Марічкою — ніжна і поетична, повна краси і чистоти. В їх стосунках все так просто, природно, що жодна нечиста думка не засмітила їм серця.
Цьому поетичному життю, повному гармонії і музики, овіяному чарами природи, М. Коцюбинський протиставляє життя Івана з Палагною після смерті Марічки. Тяжко переживши смерть подруги, Іван через декілька років одружується з Палагною, бо треба ж «ґаздувати». Ця дівчина з багатого роду, фізично здорова, з грубим голосом і волосатою шиєю. Вона любить пишну одежу, дбає лише про господарство та тілесні потреби. Вічно заклопотана своїм ворожінням і худобою, вона не могла зрозуміти Івана, підтримати його кращі пориви. Іван не кохає Палатну, та їх єднало господарство, діти — і тому він ніколи не думав про кохання. Життя їх текло, повне турбот, воно потребувало вічної праці.
Проте ми помічаємо, вчитуючись у повість, що Іван — духовно багата людина, його не задовольняє спокійне існування з грубою, обмеженою дружиною. Його сушить туга за іншим, красивим життям, за Марічкою, що стала для нього уособленням поетичного, гармонійного, світлого: «Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимось кращим, хоч невідомим, тяглась в інші, кращі світи, де можна б спочити».
Отже, ми бачимо, що М. Коцюбинський у своїй повісті зумів через образну систему передати колорит гуцульської землі. Ми, прочитавши повість, познайомилися з побутом, соціальною і національною обстановкою Гуцульщини через призму персонажів.
Своїм твором М. Коцюбинський виступив проти декадентів, які підкреслювали владу звіриного начала в душі героїв. Михайло Михайлович, навпаки, не принижує людей з народу, він бачить у них потяг до краси, називає їх справжніми «дітьми природи», стверджує їхнє устремління До поезії, до всього світлого і людяного.
Письменник не випадково назвав свій твір «Тіні забутих предків». Серед гуцулів, підрізаних горами від широкого світу, збереглися ті давні звичаї і вірування, давнє світосприймання і світовідчуття, коли природа і людина зливались в одне нероздільне ціле.
Повість М. Коцюбинського нагадує мені «Лісову пісню» Лесі Українки. На мою думку, обидва письменники стверджують вічність кохання, краси, духовності, природи.
Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net, підтримайте розвиток сайту!
Шевченко сон аналвз. Диктант батьківський дім. Марко вовчок тема народа. Лист до героя чорна рада. Розповідь про києв на англійській мові.
Утвердження любові як джерела високої людської духовності в повісті Коцюбинського «Тіні забутих предків»