Павло Загребельний. Доповідь про письменника
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. у приднiпрянському селi Солошиному на Полтавщинi. 1941 р., закінчивши школу, майбутнiй письменник пiшов добровольцем на фронт: став курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в оборонi Києва, був двiчi поранений. Пiсля другого поранення 1942 р. потрапив у полон i до лютого 1945 р. поневiрявся по нацистських концтаборах. Пiсля звiльнення працював у радянськiй воєннiй мiсiї в Захiднiй Нiмеччинi. 1946 р. П. Загребельний вступив на філологічний факультет Днiпропетровського унiверситету, пiсля
Помiтною для українського лiтературного процесу став перiод, коли П. Загребельний у 1961—1963 роках був головним редактором газети «Лiтературна Україна», де вiн уславився пiдтримкою молодих поетiв-шiстдесятникiв. У 1979—1986 рр. очолював Спiлку письменників України, був головою комiтету по Державних премiях iм. Т. Г. Шевченка, обирався депутатом Верховних Рад СРСР та України. У 90-тi рр. ХХ ст. письменник вiдiйшов вiд активного громадсько-полiтичного життя, водночас, незважаючи на вiк, плiдно працюючи на сучаснiй літературній нивi.
Письменницьку
Помiтним явищем в українськiй лiтературi став iсторично-психологiчний роман «Диво» (1968). Письменник зробив спробу розширити межi росiйської історичної мiфологiї i розвинути державницьку iдею, запропонувавши авантюрно-гiпотетичне прочитання iсторiї. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психологiї персонажiв, фiлософською аналiтич-нiстю, оригiнальною композицiйною побудовою. Образ собору в романi подано як втілення народного духу. Наголос зроблено на безперервності народної традиції.
У трактуванні автора, Софія — не тільки християнська пам’ятка: вона увібрала в себе увесь комплекс культурних здобутків попередніх часів. Неоднозначним є образ князя Ярослава Мудрого. Вiн — антипод Сивоока, але й заручник свого становища — звiдси трагiчна роздвоєнiсть його душi. Роман «Диво» поклав початок цiлiй серiї творiв, присвячених українському середньовiччю: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києвi» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).
Зразком «монументального епiчного стилю» в українськiй прозi цього перiоду став роман П. Загребельного «Розгін», 1976 р. (Державна премiя СРСР 1980 р.), у якому змальовувалася радянська епоха доби науково-технiчної революцiї. Завдяки iдейнiй єдностi героїчної бiографiї академiка-кiбернетика Петра Карналя з iсторiєю радянського суспільства особисте i державне у творi ототожнювалося, а відсутність соцiального аналiзу замiнялася морально-етичною проблематикою.
Близькими до т. зв. «химерної прози» були романи «Левине серце» (1978) та «Вигнання з раю» (1985). Гострому викриттю соцiальних i морально-етичних проблем були присвяченi роман «Пiвденний комфорт» (1984) та повiстi «В-ван» (1988) i «Гола душа» (1992). Активна творча дiяльнiсть П. Загребельного не припиняється i в наш час. Свiдченням цього стали його твори останнiх рокiв: «Тисячолiтнiй Миколай», «Юлiя», «Брухт».
Проблематика твору собаче серце твир.
Павло Загребельний. Доповідь про письменника