П. А. Грабовський — людина, яка стала символом нездоланності людського духу, взірцем відданості ідеалам щастя, справедливості і свободи.
Через все життя, сповнене трагедії, приниження, він проніс світлу любов до рідної землі, до України, до народу.
Життя Грабовського — це подвиг, подвиг в ім’я майбутнього. Ми, сучасне покоління, повинні пишатися його іменем, його подвижницькою діяльністю.
Ще з юнацьких років Павла Арсеновича захоплювало все незвичайне і романтичне, і він пройнявся бажанням «піти на муки за Христа». Чутлива, тонка душа хлопця вбачала в українському селянинові красу, щирість, благородство) і дитяче серце з болем відгукувалося на мотиви туги, соціальної несправедливості. Він серйозно займається самоосвітою, вивчає вітчизняну і світову літератури. З прочитаного робить висновки.
Обставини життя, і особливо процес «193-х» вносять корективи у світогляд майбутнього письменника: Тепер він вже хоче піти на муки не за Христа, а за народ. Юнак замислюється над своїм майбутнім, над смислом життя.
Будучи студентом Харківської семінарії, хлопець багато читає творів українських та інших письменників і приходить до висновку, що український народ принижений в межах російської імперії, а тому, ставши членом підпільного харківського гуртка «Чорний переділ», свій громадський обов’язок вбачає в пошуках правди, шляхів боротьби за соціальне і національне визволення рідної України. Ця мета формує його подвижницький характер, силу волі, вміння долати зневіру, розпач, підпорядковуючи свою діяльність загальнолюдським інтересам.
Життя П. А. Грабовського — це випробування, це сміливий злет вільної думки. Кого можуть залишити байдужими сторінки його біографії, пов’язані з першим арештом?! Він не лише не визнає звинувачення, не видає друзів, а уперто й відверто на допиті говорить про те, що урядові не співчуває, присяги на вірність імператорові не давав. І це в неповні 18 літ! Дивовижна людина.
Віру в свої сили, зневагу до існуючої дійсності він виявляє і на військовій службі. Коли ротний командир хотів покарати солдата за погане марширування, примусивши його марширувати перед ротою з повнісіньким ранцем каміння, Павло Арсенович самовільно покинув стрій, підбіг до командира і вигукнув: «Ви не маєте права з нас знущатися! Ви не мусите з муштри робити кару».
Та особливу мужність, витримку, відданість своїм ідеалам виявив Павло Арсенович у сибірський період життя.
Пам’ятаєте, як він писав, що ладен стати на коліна і цілувати кожен кущик, кожну травинку тієї стежки, по якій ходили ноги великої російської людини М. Г. Чернишевського?!
Випробування, пов’язані з Якутською трагедією, не зламали поета-борця. Безумовно, він сумує за Україною (вона вбачається йому у сні), вболіває за рідною ненькою, горе переповнює його серце через розлуку з Надією Сигидою, та, переборюючи біль і сум, в’язень групує навколо себе арештантів-українців, береться до українських книжок, планує укласти словник української мови. І завдяки його волі, на думку І. Франка, українська література не завмерла, а значно зросла.
Роки заслання у Вілюйську — це одна сторінка життєвої трагедії П. Грабовського. Про неї ми дізнаємося з листів поета до І. Франка, Б. Грінченка, М. Павлика. Найстрашніше в цій трагедії те, що в’язень залишився самотнім. Не було однодумців поряд, не було тих, хто поділяв його погляди. До того ж місцевість характеризувалась суворим кліматом, глухоманню. І все це поглиблювало тугу за рідним краєм, погіршувало стан здоров’я, пригнічувало морально. Нестерпним болем, душевними стражданнями пройняті поезії цих років: Чи ви живі, чи повмирали; Чи я діждусь коли, чи ні, Щоб клаптик часом переслати Паперу братнього мені? — ; запитує він в уяві своїх адресантів з України, у болісних муках у 40-градус-ний мороз, виходячи за три кілометри назустріч пошті.
Однак поет долає розпач і видає такі свої книжки, як «Пролісок», «З півночі», «Твори Івана Сурика», «З чужого поля». Тут же він пише ряд публіцистичних статей.
У листах з Якутська, куди вдалося йому переїхати, відчутні безнадія, сум; байдужість. Хоч, треба відзначити, поета не лишає думка про працю в ім’я України. Саме тут з’явився один з кращих поетичних творів письменника «Я не співець чудовної природи».
Грабовський усвідомлював крах будь-якої надії повернення на Україну, це завдавало йому нестерпного болю, викликало депресію, однак він відмовився писати «прошеніє» на тему «Грех юности моля», в якому б треба було визнати свою вину. Ні, він не такий. Він не стане на коліна. Він і далі буде йти з високо піднятою головою. Невільне життя не вб’є його вільної душі, бо він «з людьми і для людей», бо в нього «з ума не йдуть» українські люди, яким він хоче віддати «усі чуття свої».
24 листопада 1902 року перестало битися серце змордованого урядом, системою благородного українця, людини-борця П. А. Грабовського. Пішла у вічність людина, та їй судилося безсмертя, бо для нас вона була, є і буде символом незламності, подвижником з великої літери, людиною, перед якою ми низько схиляємо голову.
Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net, підтримайте розвиток сайту!
Цілющі джерела нашої духовності. Чи потрібні людині загальнолюдські цінності. Чи потрібні сьогодні честь і чесність. Актуальність слова про похід ігорів. Гобсек цитати до жіночіх образів.
«Неволя живої душі не уб’є…»