Основна ідея оповідання Григорія Квітки-Основ’яненка “Салдацький патрет”

Українські письменники І половини XIX ст. звертали свої погляди на синтез видів мистецтв. Література все частіше знаходила шлях до кращих зразків музики, образотворчого мистецтва, архітектури з метою визначення тих головних чинників, які б впливали на формування особистості.
Після написання повісті «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко створює оповідання «Салдацький патрет», щоб «оградить себя от насмешек их и чтоб они (русские журналистьі) поняли, что сапожнику не можно разуметь портного дела». Оповідання, написане у 1833 році,

створено на основі двох грецько-латинських анекдотів. В одному з них маляр Зевкліс так вірно змалював китицю винограду, що птахи зліталися до його образу. Як відзначив І. Крип’якевич, «…кінцева частина оповідання Квітки – це саме травестія другого анекдота про маляра Апеллеса, що подразнений несправедливою критикою шевця».
Незвичайне місце вибрав маляр для показу своєї картини -ярмарок. Дійсно, парадоксальне поєднання – ринок та картина. Мабуть, автор зробив це свідомо, щоб показати цілу галерею образів з народних мас. «Салдацький патрет» став своєрідним випробуванням головного героя Кузьми Трохимовича на ступінь його майстерності. А для тих, хто звертався до намальованого солдата, це стало своєрідним екзаменом на наявність відповідних моральних норм. Наприклад, Охрім Супоня після довгого діалогу промовляє: «Цур йому!… Щоб ще по пиці не дав, бо він на те салдат…»
Явдоха Колупайчиха просила «салдата» звести з того місця, де торгує «отою навіженю католицького, бусурманського москаля, що став біля бублейниць з стовпцями». Отже, автор сатирично зображує царську армію, що більше відлякує, ніж здатна до реальних воєнних дій. І водночас перед нами – цілісна картина суспільних відносин між різними верствами населення.
До «салдацького патрета» підходили і Домаха, і Терешко-швець. Всі вони зрозуміли згодом свою помилку. Але як майстерно передає Квітка реакцію кожного героя! «Як же роздивиться наша Явдоха, що се мана, що се не справжній салдат, а тільки його парсуна,-засоромилась, почервоніла, як рак, та швидше, не оглядаючись,- від нього». «Домаха далі нахилилась і простягла руку, неначе не ївши, а сама усе дивиться на нього… а далі як придивилась… Як зарегочеться на усю вулицю…» Терешко «і сам розгледів, що справді салдат намальований і що увесь базар з нього глузує». Однак поведінку всіх персонажів об’єднує одне – неготовність сприйняти побачене як витвір мистецтва. Таким чином Г. Квітка-Основ’яненко підкреслив думку, що не кожен спроможний правильно оцінити й сприйняти зразки мистецтва на належному рівні.
Отже, в оповіданні «Салдацький патрет» Квітка вирішив одну з найскладніших проблем взаємозв’язку людини та мистецтва. Не випадково цей твір необхідно розглядати як своєрідну передмову до «Малороссийских повестей», що являли собою початок розвитку нової української прози.