Вся творчість Симоненка — це крик XX віку, і він не пролунав, а «прогримів золотим салютом, молодим повесняним громом» (А. Малишко, «Рядок про Довженка») й відлунюватиме і в наступні віки. Прийдешні бачитимуть нас ясніше із образів Василя Симоненка: жорна, які ми крутили у переддень космічної доби, отих дідів, які. заповіли нащадкам додумати їхні думи, бабусь Онись, Оришок, Насть, що мали б, підвівшись з колін, зійти на п’єдестал найвеличніших пам’ятників, Перехожого, що гордо й натхненно творив ходу, як і отих сірих, відгодованих демагогів і брехунів, що «крила зв’язали дядьковій вірі, пробиваючись у крісла і чини», що гноїли людську працю і нівечили душу. Все це — крик двадцятого віку, крик душі, зболеної, зганьбленої, але не зламаної і нескореної.
Якщо реалізм — реальність, то Василь Симоненко — найвиразніший його представник, бо він разом із літературними побратимами 60—х повернув XX віку його справжню, історичну сутність.
Народила його «найгеніальніша з породіль», «велика мати» — українська земля, як надію свою — помолодіти і побачити весну, з наказом — стати «жорстким катом недоумства, підлоти й брехні».
Його родовід не кінчався за дідовою хатою Федора Щербаня, він починався з духовними обійстями інших родичів — «діда Тараса і прадіда Сковороди».
«О, якби мені духовний меч! — мріяв про переможну зброю Сковорода. — Я б знищив,., скупість, убив би
розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, вигнав би страх перед смертю і бідністю…»
Василь Симоненко був вільний від цих моральних пороків і став духовним мечем свого покоління, вкладав цю зброю в руки інших — і не його вина, що для декого ця зброя виявилась занадто тяжкою…
І все ж найпершу надію «найгеніальнішої з породіль» він справдив: він наближав весну незалежності, і в тому, що Україна її зустріла і побачила — є і Василів внесок.
Став він і «жорстоким катом недоумства, підлоти й брехні». І знову ж, не його вина, що того зілля на нашій землі так багато, що його вистачить і нинішньому поколінню, і наступним…
Треба тільки пам’ятати, що спопеляючі слова Симоненка диктувалися великою всеосяжною любов’ю, яка ніколи не була руйнівною, а завжди творчою.
Думка про те, що залишає він майбутньому дневі, чим поділиться з нами, — ніколи не покидала Василя Симоненка.
Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?
Він рано відчув дихання смерті, уже в вісімнадцять років, а в двадцять писав;
Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ з’явилась в серці втома,
Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.
Слабка плоть Василя Симоненка не витримала наслідків воєнного і повоєнного сирітства, недоїдання, перемерзання, а пізніше побиття при загадкових обставинах — і він, як би не протестувала наша свідомість проти його передчасної смерті, уже став нашою літературною історією, частиною нашої духовності.
Сьогодні бути «співцем громадянської теми» набагато важче, ніж в часи Симоненка: нема державного замовлення, бо держава проголосила відмову від державної ідеології, яка найповніше реалізується в громадянській поезії. Декларувати любов до України в часи Симоненка було і невигідно, і небезпечно, а, сьогодні — банально, а шукати поетичного оновлення не всі готові і здатні. Слідом Симоненка піде той, хто виявить цю здатність.
Не горджуся тим, що українець,
Я цим, як риба річкою, живу. (Чернілевський)
І, як бачимо, дехто вже почув крик XX століття, крик Василя Симоненка. Почує його XXI вік — нація і державність будуть врятовані, і розцвітуть.
Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net, підтримайте розвиток сайту!
Перемагають лише сильні.. Твір перемагають лише сильні.. Психологічний портрет. Матильди де ла моль. Роздуми над романом маруся чурай. Що таке життя твір.
«Що залишу майбутньому дневі, чим ділитися буду з ним»