Василь Симоненко прожив коротке, але яскраве життя і запалив свою неповторну зорю на небосхилі нашої духовності. Він назавжди вписаний в історію рідної літератури, та водночас він завжди є і буде її злободенною сучасністю, її сподіваною прийдешністю. Один з найталановитіших виразників дум і прагнень рідного народу, своєї доби, він і словом, і життям своїм ствердив загальнолюдські духовні здобутки й ідеали, збагатив і скарбницю світової гуманістичної культури. Цей видатний український поет відрізняється від інших своїм чітко вираженим кредо.
У сонеті «Я», написаному ще в 1959 році, молодий поет чітко сформулював своє поетичне кредо:
Не знаю, ким — дияволом чи богом –
Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне
І говорити правду всім бульдогам.
Усвідомлення органічної спільності з долею народу, його нелегкою історією, земним і космічним світлом незгаслої зірки виривається з усього надрукованого й після смерті поета:
У кожного Я є своє ім’я,
На всіх не нагримаєш грізно.
Ідея людської гідності, гордості з того, «що ти — людина», доповнюється тут мотивом уселюдської спільності та яскраво вираженим протестом проти диктату сили, авторитарності.
Увесь цей вірш — зразок притчевої довершеності і досконалості. Тут немає зайвих незначущих слів, усе
підпорядковано загальному задумові й водночас вимовлено на єдиному подиху. Його можна поставити поряд з . шедеврами рідної літератури.
З колосся Симоненкової поезії ллється незгасне світло любові до людей, до рідної землі, до всього світу.
Знамените «Лебеді материнства» — своєрідний заповіт поета. Частина цього твору покладена на музику і стала піснею, що лунає як гімн синівської любові, людяності, патріотизму.
Рукопис вірша зберігає сліди напруженої авторської роботи над словом. І як найкраща винагорода за «муки творчості» — досконалий канонічний текст:
За тобою завжди будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Василь Симоненко писав так, як не писав жоден поет до нього. Він ніби готував свої думки для бронзових або гранітних літер. Він, здається, вимагав від поезії не лише нових відкриттів світу, але й створення, моральних, політичних, національних обов’язків і прав, які мають у майбутньому суспільстві змінити юридичні закони. І справді, коли сьогодні загальною потребою стало створення правової держави, яка ніколи не допустить повторення жахливих і кривавих помилок минулого, створить надійні гарантії захисту прав і свобод кожної людини, це свідчить про реальний крок до і втілення в життя і поетових дум, і карбованих, «гранітних» літер:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
2 варіант
В історію входять непоквапливо, навіть коли доля безжально виділила на життя всього неповних 29 літ, трагічно обмеживши його датами: 1935-1963 роки. Василь Симоненко починає своє поетичне життя скромно і відверто традиційно. Перші вірші В. Симоненка майже нічим примітним не виділялися в тогочасній літературі. Але щиро-піднесені інтонації видавали натуру рвійну, сповнену душевного захоплення, відкриту романтичним обріям сучасності. Швидко проминувши період учнівства, Василь Симоненко наполегливо і, головне, надійно поглиблював саме фарватер нашої поезії, відкриваючи десятки духовних островів в океані простих людей. Поет міг сказати про жінок важких повоєнних років, коли «нам жорна ті із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли»:.
Цілую руки,
Що крутили жорна
У переддень космічної доби.
Природно відчувати той невідхильний закон життєстворення, що єднає різні покоління людей, В.Симоненко зміг так піднести образ звичайної людини, що він нерідко виявляється уособленням духовного потенціалу цілого народу. Бабі Онисі, в якої війна безжально взяла трьох синів, поет пам’ятник «воздвиг би на площі в Москві». Цю незмірну любов до людини праці В.Симоненко проніс через усе своє життя. У таких творах, як: «Піч», «Баба Онися», «Одинока матір», «Дід умер», «Перший», «Жорна», «Червоні конвалії» та багато інших — постає ціла галерея портретів наших земляків, які перемогли у війні з фашизмом, продовжили життя переддень космічної доби». Заповітні думи визначили життя Симоненкових віршів — це органічні почуття поваги й любові до людини трудящої. Дійовий оптимізм світосприйняття — друга, на мій погляд, риса симоненкових творів. Його поезія сильна саме своїм рвійним характером, спраглим потягом до відкриття себе у світі і світу у собі, причому світу незмірного, якого не вмістить жодна «сформована ідея». Водночас у потужному і невпинному русі людства В. Симоненко зауважував і тривожні симптоми. Це сьогодні на повний голос людство заговорило про екологічні проблеми, про ті непоправні збитки, які завдали своїй матері-землі. А Симоненко понад два десятиліття тому переживав вину людства, сприймаючи її як і свою особисту вину, за те, що «міліють ріки і лисинами світять береги». Поетові було дано майже фізично відчувати біль земного тяжіння («О Земле з переораним чолом…»). І тому він мав сміливість звертатися від імені всього людства:
Літа не чекають. Мій шлях нелегкий. Спішу все пізнати й збагнути. Прости мені, земле, коли не такий, Як треба синам твоїм бути. («Прости мені, земле»)
Інтимна лірика — особлива сторінка творчості Василя Симоненка. Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки сильно, що найбуденнішими словами поетові вдалося виразити найсокровенніше, відкрити глибини майже непояснюваного. Лише світла любов до матері і Батьківщини за своєю наповненістю і значущістю може порівнюватися із почуттями до коханої жінки. Любов несе не лише щастя, а й страждання, та все одно поет благословляє зливу почуттів, що освятили його душу. Він кохав, як і жив — сильно, безоглядно. І це повною мірою відбилося в його любовній ліриці. Почуття поета живилися джерелами його душевної ніжності. Творчий шлях Василя Симоненка, як і будь-якого мислячого, талановитого письменника, був напруженим, сповненим щастя і болю. Він безупинно шукав єдиного слова, того, що найсокровенніше, найсправедливіше. Василь Симоненко мав таку мужність — він ніколи не зраджував своїх переконань і ніколи не змінював гострого слова бійця на скептичні репліки спостерігача. Він до останніх сил боровся, проти бездушності й черствості. Однак ні краплі дьогтю не можна виявити в медовій настояності його поезії:
Але правди в брехні не розміщуй.
Не ганьби все підряд до пуття.
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.
А він його любив безмірно і всю духовну енергію; поетичного таланту віддав рідному народові, а отже — людству.