Письменник переважно сучасної теми, визначний майстер слова, О. Гончар у своїх романах, повістях, новелах художньо досліджує життя кількох поколінь українського народу. Його улюблені герої — трудівники і воїни, мислителі і творці, люди з розвинутим почуттям прекрасного, люди високих душевних поривів і активного діяння. У них — справедливих, працьовитих, мужніх, чесних — живе любов до чистого неба і золотої пшениці в степах, до культури та глибинної історії нашого народу, народів інших країн. Героям Гончара притаманний високий ідейно-естетичний ідеал сучасної людини.
У справжньому художньому творі е щось таке, що не завжди і не відразу дається нашому читацькому інтересу — є якась формула, а точніше, духовна перше-1 клітина речі. Роман Гончара «Твоя зоря» є саме таким1 твором. В цьому творі світло і музика степу чарують на тих сторінках спогадів, де постає дитинство оповідача і його друга Кирика Заболотного. Кирик — це яснооке; дитинство в степу, пам’ять про дитинство, це моторний, чуйний, відкритий всьому на світі хлопчак-пастушок, який ніколи уже не постаріє і не забуде себе у своєму дорослому, поволі старіючому Кирилові. Кирило Петрович Заболотний — в минулому відважний льотчик-винищувач, йому самою долею була приготовлена найблагородніша місія: по лінії ООН турбуватися про всіх знедолених дітей на світі, думати про них, захищати. І який дивовижний збіг в одній особі: добра, чуйна душа, мужнє, відкрите серце і висока посада!
Він не любить дуже вже підкреелене-похвальної уваги до себе; не в його натурі працювати на враження, вимагати аплодисменти на свою честь. Він не грає в роботу, а працює на обов’язок, на совість. При цьому він > завжди і в усьому акуратний, точний, як це й належить людині техніки, зовні непоспішливий, і в той же час стрімкий і піднесений в душі. Першою це побачила в , ньому степова дівчина Соня-сан. І вже пізніше Кирило одружився з Сонею. І де б, у яких країнах світу вони потім не працювали, на їхнє світло добра несли своє добро, свою вдячність, а інколи свою-скорботу і печаль, болісні роздуми про життя люди різних національностей, характерів, становищ, віку. І японські жінки-матері, які нарешті відчули віру у можливе одужання своїх дітей, і Френк-рибалка, він же одночасно і відважний пасічник-експериментатор, який ризикнув встановити свої вулики ледь не під дюралюмінієвими днищами літаків, і милі дівчата-офіціантки з того невеликого кафе, яке по.дорозі до провінційного .музею мистецтв, і той блукаючий печальний студент-філософ, чия любов стала жертвою жахливої катастрофи в божевільних швидкостях бетонного сірого полотна траси-хайвею, і наші співвітчизники, друзі-товариші по спільній дипломатичній службі, їхні діти — особливо сім’я Дударевичей і їхня дочка Ліда, і радянський учений, який приїхав на екологічний конгрес теж з того степу, що й Кирик. І всі, всі вони ідуть на їхнє світло — знаходять у ньому радість, відраду, втіху. Заболотний як селянин за походженням, за чуттям степу, відданий землі, її могутній силі родити хліб, тримати, годувати, поїти всіх нас, настільки ж він з юності заполонений небесним безкраєм. Наростаюча швидкість крила і коліс завжди були його стихією. До того ж він ще й дипломат. По аналогії з дитячим лікарем його слід би назвати дитячим дипломатом. І не випадково тому проблеми захисту природи так нерозривно поєднуються в романі з проблемою захисту дітей. З цієї точки зору, я бачу в романі дві дороги. Одна — просто дорога, з різними, тільки специфічними назвами: шосе, траса, хайвей, автострада, й інша дорога — дорога пам’яті. На сторінки роману з пережитого дорога пам’яті приводить цілий ряд цікавих доль і характерів. Ось хоча б Роман-степовик. Адже скільки років уже минуло, а він так і не померкнув у вдячній пам’яті дорослого Кирила і його друга-еколога. Він для них — в їхній пам’яті, в їхньому серці — досі як друге робоче сонечко в незабутньому степу. Ним був вирощений у степу, на хуторі, неподалік від тернівщанської слободи, прекрасний сад. А в тому саду — яблука, наче наливні зірки літа, спілі, рум’яні. А під ними — гаряче гудучі вулики, повні золотого, сонячного меду. А в домі і в дворі того ж дому, який у саду, — дочка Романа, красуня на весь степ, з маленькою донечкою на руках від міського нещасливого кохання. І головний там, у тому саду, не стільки сам Роман, скільки його праця. Звідси — і почуття прекрасного, звідси — і почуття добра, звідси — і повага до нього, старанного трудівника. Роман не тільки уміє, але й любить працювати, працювати, наче творити. Крім того, він знає, як і господарювати. На відміну від куркулів — ніколи нікого не експлуатував, сам працював. На відміну від батраків, він мав своє невелике господарство: сад, пасіку. Він — і господар, і працівник в одній особі. Його першобог — праця, як творча радість спілкування з природою, як сама жива філософія. І ось другий приклад — Мина Омелькович. З дитячих літ він був принижений підневільною роботою на куркуля, тому, природно, не мав ні разу радості від роботи. Він зненавидів працю. Ось чому отримавши, як колишній наймит, велику владу, він з неумілістю своєю використовує її швидше на потребу анархії, ніж на користь артілі: висилає разом з куркулями і Романа-степовика. Односельчани, природно, не могли пробачити йому такої хвацької нерозбірливості і відмовили йому в мінімальній повазі — почали насміхатися над ним. Є в романі ще один цікавий образ — це образ мандрівного художника. Деякий час він користувався досить великою популярністю серед своїх столичних колег, а потім чомусь сам же відсторонився від своєї слави і пішов безвісним у степ — почав шукати нові оригінальні натури і сильніші, довговічніші фарби. Одного разу він побачив дочку Романа, красуню Надію, з маленькою донечкою Настусею на руках — і наче освітився високим світлом, знайшов нарешті свою Мадонну!
Декілька сеансів на ранковій зорі — і картина немовби сама із зорі вийшла, і стільки в ній було спокійної молодої гідності, материнства, краси! Перед самою війною картина була виставлена в Харкові, а під час війни безслідно зникла. Чи то хтось із гітлерівців відіслав її як здобич у Німеччину, чи то її спалили есесівці разом з іншими картинами, відступаючи з Харкова. Хто знає. І ось американська преса оголосила: в одному провінційному музеї виставлений шедевр невідомого художника «Слов’янська мадонна». «Чи не вона?» — запитують себе в радісній надії Заболотний і його друг-еколог і, довго не роздумуючи, відправляються в дорогу. І дорога ця — сучасна, реальна дорога. Дорога залізного, блискучого вітру і божевільних швидкостей. По дорозі виникає диспут між Дударевичем і Заболотним. Дударевич — філолог, а весь його життєвий уклад будується на одвертому раціоналізмі. Він наче хвалиться: я — передовий, на рівні часу. Заболотний, можна сказати, вдвічі бере гору в суперечці з Дударевичем. Перший раз — це коли рятує по дорозі в Крим збитого кимось комбайнера. І другий раз — це коли він, відслуживши належний термін в ООН, замість того, щоб летіти нарешті додому, дає згоду летіти в Африку, щоб рятувати там дітей, приречених на повільну загибель. І він летить туди, і як летів колись у бій. І ця його перемога виявляється останньою і вже безкінечною. Про те, що трапилось з ; літаком там, у небі Атлантики, ніхто уже і ніколи не розповість.
Кінець роману трагічний. Але тяжкого відчуття від такого завершення в душі не залишається. Хочеться вірити, що Кирик не загинув, а полетів до білих-білих хмар свого дитинства, що «дідами» їх називають у народі…
Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net, підтримайте розвиток сайту!
Твір про місто запоріжжя. Твір роздум на морально етичну тему. Твір чи кожна людина заслуговує на повагу. Твір чи потрібна освіта сьогодні. Твір що не можна купити за гроші.
Твір Олеся Гончара, який мені найбільше сподобався