Роман Олеся Гончара «Людина і зброя»

Визначним явищем прози про війну став роман О.Гончара «Людина і зброя» (1960 р.), в якому письменник воскрешає трагічні події 1941 р., правдиво відтворює складну, тривожну атмосферу перших місяців війни, : показує героїзм і мужність людей в обороні своєї Вітчизни.
Головна із загальнолюдських проблем сучасності , винесена у заголовок твору.
Людина і зброя. Ця проблема розв’язується романістом у найрізноманітніших аспектах, зачіпає долю буквально кожного з персонажів — головних і епізодичних, звучить у численних філософських

та публіцистичних відступах.
Роман має виразну антивоєнну спрямованість. Показуючи жахи війни, викриваючи злочинність розбійницького нападу гітлерівців, письменник кожним об–разом, кожним епізодом пристрасно протестує проти і кривавої бійні, підкреслює, що людина і смертоносна зброя не сумісні. Університетський професор історії Микола Ювеналійович, глянувши через вікно аудиторії І на колони мобілізованих, що йшли вулицями міста, і сумовито говорить про нищівний подих воєн, які були ; найпершою причиною загибелі всіх цивілізацій: «Досить згадати напівлегендарну Трою, і Карфаген, і перетоптані копитами завойовників квітучі міста Сходу, досить глянути під час розкопок на мертві, спалені ордами наші городища, щоб переконатись, чим були війни для народів».
Як велике горе, як прокляття вривається в життя і людей війна. Нагло перервано мирний трудовий ритм країни, круто повернуто долю кожної людини. Усім ясно: будуть випробування, яких нікому не уникнути. Смерть, руїна, рабство — все лихо людське асоціюється з фашизмом. Тому таким смутком, такою тривогою оповите гірке, безрадісне весілля Мар’яни і Лагутіна.
Щось протиприродне, безглузде є в тому, що молоді,; красиві, здорові люди змушені йти в саме пекло війни, звідки багатьом не судитиметься повернутися.
Весь роман сприймається як гнівне осудження безглуздості воєн з їх смертоносною зброєю.
Через сприйняття своїх героїв письменник дає оцінку подіям, виявляє своє ставлення до них, наснажує твір справжньою людяністю. Значний інтерес викликає один з епізодів фронтових буднів студбатівців на Росі. Витягаючи убитого з берега річки і ховаючи в напівобваленому окопі, Степура і Мирон Духнович обмінюються думками. Вразлива натура Мирона надзвичайно збентежена:
— …Хто він? Загребли, а що ми знаєм про нього?
— Чийсь батько. Чийсь син, — глухо озивався з окопу Степура.
— Ще один боєць чи командир.
— Не тільки це, не тільки! — знервовано заперечив Духнович. — Щось більше знищено, зруйновано, вбито передчасно! З планети пішов її володар, пішло в небуття найвище створіння природи, найрозумніше, що є у всесвіті.
Моральна сила людини, що відстоює свою землю, захищає здобутки цивілізації, боронить життя, — непереможна.
У романі звучить неприхована гордість за людину, що в кривавих побоїщах війни зберегла кращі риси своєї душі і серця, звучить захоплення величчю людини.
Основне в романі — оспівування бойового побратимства, краси всього людяного, доброго, чистого. Тому й сприймається роман як високо поетична, глибоко філософська поема-легенда про велич людини, що виходить переможцем з найтяжчих випробувань. Наснажений любов’ю до людини, вірою в силу її духу, роман О.Гончара «Людина і зброя» є тим твором мистецтва, який ніколи не старіє, хвилює і буде хвилювати ще не одне покоління читачів.