Протягом усієї своєї історії людство намагалося зрозуміти навколишній світ, пояснити природні явища і сутність буття. Достатньо згадати біблійну оповідь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пізнання, праці алхіміків епохи Відродження, направлені на винахід «філософського каменя», за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото і здобути «еліксир життя», що повертає молодість і здоров’я.
Але саме в епоху Відродження людина пройнялася вірою у свою всемогутність, що викликало новий вибух церковної диктатури і вилилось у вогнища інквізиції, направлених на вияв і знищення демонів. Тоді з’явилось безліч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких і легенда про доктора Георгія Фауста, яка у безлічі перекладів стала духовно рідною цілій Європі.
Але Фауст був героєм саме для Ґете, бо жив у ньому протягом шістдесяти років. За цю трагедію, яка стала символом усього життя письменника, Ґете брався в передсмертні хвилини: під час тяжкої хвороби в дев’ятнадцять років, після хвороби і короткочасної сліпоти на п’ятдесят першому році і на сімдесят п’ятому, коли боявся, що не встигне завершити рукопис. Можливо, тому кінець трагедії і став своєрідною сповіддю поета перед життям. Адже геній Ґете було визнано за життя, тому для нього «метою життя є саме життя». І ось саме цьому життю він підводить фаустівський висновок: «Не може вічність поглинути мої діла, мої труди». А оскільки Фаут жив у поетові, то він і змінювався разом із Ґете. Дев’ятнадцятирічний поет передав своєму героєві тривоги власної юної душі і визначив його в особистому лірично-драматичному плані. Можна навіть розглядати твір як автобіографічний, бо в ньому відбилася духовна еволюція автора. Герой Ґете пройшов самотній шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним ішла тінь Мефістофеля, як його внутрішній голос, як його друге «я»:
У мене в грудях дві душі живуть,
Між себе вкрай несхожі і ворожі.
Одна впилась жадливо в світ земний
І розкошує в нім в любовній млості,
А друга рветься в тузі огневій
У неба рідні високості.
І тут з’являється Мефістофель як посланець духа землі. Власне, друге «я» Фауста стає зримим. Мефістофель уособлює всі пориви Фауста, його прагнення до повноти життя. Фауст готовий віддати душу за цю повноту, за те, щоб вимовити: «Спинися, мить! Прекрасна ти!». Але саме Мефістофель є уособленням усього зла, яке живе в Фаусті. Отже, коли Фауст живе пориванням,— він із Мефістофелем заодно, а коли його облягають сумління,— він розходиться з Мефістофелем, як із чимось потворним і ганебним. Ґетівський Мефістофель завжди різний, суперечливий, то привабливий, то відразливий.
Навіть індивідуалізм Фауста плекається мефістофельськими методами. Спочатку це виявляється у коханні (загибель обдуреної Маргарити, містичне кохання античної Гелени), а згодом — у пануванні (смерть старих Філемона і Бавкіди, які стерегли свій дзвін). Мефістофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з корінням — у цьому ж його суть. Власне кажучи, Фауст подолав духа заперечення і зневіри творчою працею, в якій Мефістофель не бачить смислу, вважаючи перемогу за собою. Для Мефістофеля вся міра життя людини в тому, щоб поставити на її душі печать. У боротьбі за душу людини Мефістофель постає метушливим і розгубленим. А сцена його несамовитої боротьби з трояндами сповнена іронії і глибокого смислу, адже, забувши вже про душу Фауста, він висловлює власні невідомі почуття до ангелів:
Та чимось чужим душа моя обнята: Мені до мислі ті любесенькі хлоп’ята, І їх клясти не маю вже снаги…
Отже, друге «я» Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою творчості і безсмертям людської думки. І людство живе фаустівською вірою в людину: «Слід моїх днів земного життя не кане у віках».
Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net, підтримайте розвиток сайту!
Твір опис процесу праці малювання. Троянський міф читати скорочено. Цитатна характеристика анастазі де ресто роману гобсек. Чит чотири шаблі скорочено. Актуальність комедії мина мазайло.
«Я тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого»