«Я землі належу. Весь. До дна»

Шістдесяті роки були дивною епохою. Суспільство визволялося від жорстких, а часом і жорстоких регламентів сталінських часів, належне місце посідала віра і довіра між людей, демократизувалися відносини між посадовцями і підлеглими…
Коли ж зважити, що всі ці суспільно-політичні зрушення щасливо збігалися з небаченим до цього ривком наукової думки, яка вивела на орбіту в досі недоторканий космос Юрія Гагаріна, заглянула в ядро ще недавно не розщепленого атома, більше того — розшифрувала навіть генетичний код, то воістину

шістдесяті роки — крутозламні.
Саме такі періоди виписують людей рішучих, з особливо розвинутим відчуттям свіжого, людей новаторського складу.
І саме такий Іван Драч.
Кредо його як поета, як людини на той час можна записати чотирма такими рядками:

Я ж приходжу: мені до рук
Варто знати кожнісіньку ваду,
Але я вже скоріш помру, Ніж з
ракети в авто пересяду!

Сказано: оригінальний поет не той, кого наслідують, а той кого не можна наслідувати.
Іван Драч відповідає цій парадоксальній формулі. Якщо у нього можна щось привласнити, то скільки б не перевдягали запозичене, воно все ж лишиться

Драчевим.
Справжня вартість поета визначається не тільки тим, що він творить сьогодні, а й живучістю його минулих набутків. Поема І.Драча «Ніж у сонці» сьогодні звучить, може, навіть актуальніше, аніж в 60-х, коли вона творилася.
«Сонце — це втілення людських прагнень до правди, до краси, до сміливості, до справедливості, до ніжності тощо. Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина».
Сонце в контексті Драчевої поеми — то не тільки небесне світило, джерело енергії і життя. То, скоріше, морально-етична категорія, символ чистих начал, що є в кожній людині.
У кожного, твердить Драч, мусить бути своє сонце, своя заповітна вершина, ідучи до якої ми очищаємось від випадкового, від вічної «суєти суєт», стаємо вищі і красивіші…
Та чи не найсучасніше звучить інше спрямування поеми. За останні десятиліття, що минули від часу її публікації, людство стало на порозі страшної катастрофи. І ті жахи, що в часи появи «Ножа в сонці» трактувалися як апокаліптичні гіперболи поета, стали реальністю. І страшною реальністю є «Чорнобильська мадонна» — крик одчаю, застереження людству…
Певне, тривожнішого дзвону, аніж в цих поемах І.Драча, які кличуть до пильності, не пролунало в жодній з літератур.
Поет писав:

Я землі належу. Весь. До дна.
А до сонця, золота струна
Тчеться вітром, тчеться від землі —
Я пливу до сонця на крилі..
Душу носять по світах вітри.
Сонце вчить крилато догори.
Я ж землі належу. До кісток.
До майбутніх буйних пелюсток.

І ці вісім рядків найкраще показують нам, читачам, відношення поета до своєї творчості, що йде від землі, як сила стародавніх героїв.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
(1 votes, average: 5,00 out of 5)


«Я землі належу. Весь. До дна»