Home » Твори з української літератури » Довженко Олександр » Наодинці зі «Щоденником» Олександра Петровича Довженка

Наодинці зі «Щоденником» Олександра Петровича Довженка

Щоденникові записи, листи — своєрідна кардіограма життєпису Довженка — воєнного кореспондента.

На думку Миколи Вінграновського, О. Довженко, як художник слова, розкрився найяскравіше у своїх щоденникових записах, які він розпочав у роки війни і про які ніхто не знав. Своєму «Щоденнику» на той час уже Майстер зі світовою славою довіряв найпотаємніші свої думки. І якби хтось дізнався про цей «Щоденник», то Довженка не минули б тюремні грати, і, можливо, його б спіткала доля Василя Стуса і тих тисяч українських інтелігентів, яких намагалася фізично і морально знищити система.

З останніх публікацій про О. П. Довженка ми довідалися про те, що «Щоденник» побачив світ нещодавно і читачем він сприймається як сповідь художника, відверта розмова з самим собою про трагедію українського народу, що не знав своєї історії, і про ті несправедливості, які завдані були все тією ж системою. Життя Майстра, відповідно, було непростим, та у своїх творах він завжди прагнув зберегти неповторність і самобутність. Часом режим його перемагав. Але він знову підводився для утвердження споконвічних ідеалів, які було викинуто на смітник історії.

Ось і до моїх рук потрапив утаємничений шедевр Олександра Петровича. Перша записна книжка. Рік 1941. Вона буквально кровоточить своєю жахливою правдою. Правдою про священний подвиг рядового солдата, про ті страждання, які пережили люди в гітлерівській окупації. Німці, пише автор, прикривали свій наступ нашими жінками, дідами, дітьми. Вони їх гнали перед собою, і примовкали наші кулемети. Перед жінкою, матір’ю О. Довженко завжди низько схиляв голову. Жінка і війна — для нього незвичайна і велика тема. Бо саме українська мати, сестра, жінка, кохана винесли на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби й насильства. У записі від 6.03. 1942 р. читаємо: «Німець ґвалтував жінку. Вона одбивалася до останнього … Тоді він застрілив її в лоб і зґвалтував мертву…». Який жах!!!

Змучені, зганьблені, голодні жінки плакали, цілували наших бійців, цілували зброю, припадали до холодних танків на сни у, поливаючи їх гарячими сльозами. А Червона Армія відступала, покидаючи їх на горе, на поталу ворогу. Образ жінки в «Щоденнику» асоціюється з образом України, що гірко плакала, долю свою проклинала.

Фашисти все знищували на своєму шляху. Читаєш ці записи Довженка, і серце обливається кров’ю. Повністю знищено село, Дві тисячі трупів, серед руїн і попелу — скелети… Час від часу з уст автора зриваються риторичні оклики: що ж буде з народом нашим? що буде з Україною?

І у художника виникає задум: увічнити цю сторінку історії: Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу». Земля була хвора, вона стогнала, а німці продовжували розстрілювати за всякі дурниці. Надлюдське горе уже давно перелилося через край в кожній людській душі і вже не викликало гніву, а лише огиду чи обурення.

Записи «Щоденника» стали основою оповідань, повістей, новел, кіносценаріїв О. Довженка, які побачили світ у роки Великої Вітчизняної

Коли я читала «Щоденник», мене вразила ще одна сторінка історії з років війни: нотатки про те, як вивозили наших дівчат і молодих жінок до Німеччини на сільськогосподарські роботи. Везли їх поїздами, набитими вщерть невільниками. І вдень, і в нічній темряві губилися дівочі пісні і, як пише автор, роздирали душі і плачі, і прощання. Горе ніби закохалося в українську жінку.

У тому, що творилося навкруги, Довженко вбачав підлість, яку чинили чиїсь хитрі руки. Розмовляючи з собою, автор констатує, що краще йому вмерти, аніж знати людську підлість, бездонну вічну брехню, якою обплутані ми. Серце кореспондента Довженка переповнено жахом від того, що сотні тисяч кращих продовжувачок нашого роду зникне з нашої землі.

Друга записна книжка віддзеркалює події 1942 року, того року, коли фашисти хазяйнували на нашій землі. Народ дивився на це «хазяйнування» й завмирав від страху. Як на екрані кінотеатру перед нашими очима проливають все нові й нові кадри: розстріл матросів у Києві, бомбардування Валуйків, зрив Харківського наступу, розповідь з затисненими кулаками про Шосту армію, осмислення драми епохи — вісімдесят процентів молодих жінок Бєлгорода повиходили заміж за німців…, розгром Двадцять першої армії, знищення Сталінграду.

І знову відчутне роздвоєння душі неперевершеного Майстра. З одного боку, впевненість у тому, що німці нас не завоюють, а з другого, прикрість і скорбота через те, що перемога буде здобута на кістках і сльозах, і крові рідного народу. Чи безсмертний народ, думає автор. Ні, смертний, як і все живе. Все йде, все минає. А невмирання наше довге українське, чи ж воно є життя, чи тільки кволе жалюгідне існування… Ми є і нас нема. Де ми? То чи можна було комусь розповісти про «Щоденник», коли на його сторінках така відвертість, така разюча філософія життя?!  ,

Деякі записи в «Щоденнику» нагадують мені «Мойсея» І. Франка, «Бояриню» Лесі Українки,, роздуми М. Коцюбинського.

Хто ж ми, українці?! З одного боку, ми народ працелюбний, щедрий, а з іншого — нікчемний. Ми, як говорить Довженко, народ безбарвний, у нас відсутня солідарність і взаємопідтримка, ми «наплювательськи» ставимося до своєї долі й долі своєї культури. «У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточуючій дійсності та історії. Ми удовині діти», — завершує запис 2.07. 1942 р. О. Довженко. Записи «Щоденника» в більшості своїй створили сюжет кіноповісті О. Довженка «Україна в огні», постановку якої було заборонено, а Довженка звинувачено в націоналізмові.

Четверта записна книжка «Щоденника» нагадує мені політичний твір, в основі якого листування, телефонні розмови кінорежисера з діячами системи. До яких прикрощів все доходить. Довженку радять Кравчину («Україна в огні») зробити росіянином, і тоді «багато чого стане на свої місця», в іншому разі — його зарахують до табору людей, яким краще було б на світ не народжуватись: Микита Сергійович Хрущов відмовляється прийняти режисера, кіносценариста, відомого в Європі. Місцями в четвертій книжці автор використовує сатиру, що надає їй викривального характеру. Ось один з записів: «Ми пролили за «друга своя» більше крові, аніж «друга наші» витратили на нас кілограмів Рузвельтової ковбаси. їм і цього ще мало. їм хочеться, щоб ми лили кров на японських кордонах… Я не знаю, що діється в світі. Я почуваю, що діється велике нечесне діло, нечесна й жорстока гра».

Закінчити свій твір я хочу рядками з четвертої книги «Щоденника»: «Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі України, що загубила у війні половину своїх синів. Велика Вдовиця».

На мою думку, «Щоденник» Довженка — це яскраві реальні картини історії. Його треба перечитувати і переосмислювати. І, безумовно, робити висновки.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Loading...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори: