Июл
25

Твір-роздум на морально-етичну тему

admin

Кожна епоха дає свої поняття про цінності. Для епохи середньовіччя характерне матеріальне збагачення, для епохи Відродження — духовне зростання, для епохи сорокових років XX століття — завоювання і загарбання. З цього прикладу можна багато сперечатись, можна наводити докази і свідчення, але одне є незмінним, те, що не вимагає доказів, твердження, що найбільше багатство — хліб.

Коли хліба обмаль — його не може замінити ні золото, ні інші коштовності. Матеріальні блага нічого не варті, коли голодні їх виробники.

Звернімося до історії: Радянський Союз у 1933 році продавав хліб за золото, коли Україна гинула від голодомору. Недаремно старі люди такі заощадливі, бо вони пережили це страхіття. Моя бабуся, даруючи мамі свою каблучку, застерігала: «Бережи, може колись за неї виміняєш шматок хліба». У роки Великої Вітчизняної моя бабуся ходила на село вимінювати продукти за речі. А у 1947 році, коли в місті відмінили хлібні картки, село вимирало від голоду. Божевільні від голоду люди здатні були на вбивство заради шматка хліба.

Одного разу в музеї я бачив шматочок блокадного хліба, одноденну норму ленінградця. Я вжахнувся від побаченого, бо той сіро-коричневий шматочок швидше нагадував землю, змішану з половою, ніж хліб.

Пригадую фільм, побачений у дитинстві. Ішлося про дореволюційне село: господиня крає хліб, наділяє ним усю родину, а крихти змітає у долоню і їсть. Але були часи, коли хлібом не дорожили ні в місті, ні в селі. Тоді він був дешевим. Ним годували худобу, він лежав на смітниках. Це жахливо, коли хліб не шанують у місті, але ще більш жахливо, коли не шанують у селі. Мене дивує, як хлібороб може не цінувати хліб! Народна мудрість навчає нас: «Хліб — усьому голова», «Є хліб — буде й пісня». І дійсно, без хліба не буває смачною найвишуканіша страва, а пісню заводить лише сита людина.

Хліб — це геніальний витвір людини, у якого немає конкурентів. Хліб — це святиня. Не даремно хлібом і сіллю зустрічають бажаних гостей, хлібом-сіллю благословляють матері своїх дітей. І це не тому, що хліб і сіль — основні продукти, а тому що це уособлення рідної землі, символ праці і надії на майбутнє. Хліб — це міра совісті і людяності.

Брати наші менші

Район, в якому я живу, достатньо молодий. У нас тут багато шкіл і дитячих садків. Щовечора як висипе дітлахів на вулицю — весело, гамірно. Багато хто з жителів району виводять на прогулянку своїх четвероногих вихованців. Подивишся, хтось веде породисту собаку у вишуканому нашийнику на шкіряному поводку, а хтось маленьку дворняжку на мотузочку, але з таким почуттям гідності, наче це представник найціннішої собачої породи. І є чим пишатися, дружбою братів наших менших і довірою, яку вони нам виявляють.

Дивно, що в період економічної нестабільності держави, коли багато хто з людей не може дозволити собі повноцінного харчування, люди підгодовують тварин. Недалеко від будинку, в якому я живу, є невеликий ставок. Навесні туди злітаються дикі качки. І жителі мікрорайону взяли над ними опіку. Пташок ніхто не кривдить, вони стали майже ручними. А того року, коли наше місто було на грані екологічної катастрофи (злива затопила очисні споруди і залишила місто без питної води), люди вистоювали довгі черги до машин із водою, щоб забезпечити свої сім’ї, але не забували і про безпритульних тварин.

Іноді я спостерігаю, як старенька бабуся, наша сусідка, підгодовує дворових собак. Спочатку мешканці будинку сварили її, мовляв, не принаджуйте, на що вона відповідала незрозумілими для нас, дітей, словами: «Собачу пайку їмо, дитинко». А потім розповіла нам старовинну легенду про те, як Бог покарав людей за гріхи голодомором. І тільки виття голодної собаки змусило його змилостивитись. Так що виходить, що ми в боргу перед собакою.

Мені здається, що все одно ми замало добра робимо для тваринного світу. Чи завжди ми чуйно ставимось до всіх тварин? Мабуть, що ні. Часто ми любимо тільки своїх четвероногих друзів і без вагань ображаємо чужих або безпритульних, нічиїх. Бувають випадки, коли батьки, виконуючи примху своєї дитини, приносять в дім кошеня, пташку, собача, а потім, коли дитина натішиться, викидають безпомічну тваринку на вулицю. Мене вражає така безвідповідальність, стає соромно за людську підступність і несправедливість.

Я переконана, що представники тваринного світу, брати наші менші, дають нам значно більше, ніж ми їм. Вони дарують нам ласку і відданість, свою приязність і любов. Вони ввіряють нам своє життя. І ми не маємо права не виправдати їхню довіру.

Культура поведінки.

Людина — істота соціальна, вона не може без спілкування. Але саме по собі спілкування — справа непроста. Треба навчитися так спілкуватись, щоб люди, які знаходяться поруч із тобою, відчували необхідність твоєї присутності.

І я, і мої ровесники мало коли замислюються над тим, чому з деякими людьми нам приємно спілкуватись, а з деякими ні. Одні люди мають силу притяжіння, інші ні. А все це залежить від внутрішнього світу людини, її думок, її почуттів. Одні людські починання нас приваблюють, ми вважаємо їх корисними і благородними, намагаємося підтримати. І навіть слово краса розуміється по-іншому, бо не звертаєш уваги на зовнішність і на одяг, бачиш людину в іншому світлі, в якомусь внутрішньому горінні, і мимохіть проймаєшся симпатією і вдячністю, що такі люди існують.

А людські вчинки… Як багато значать вони для оточуючих. Якщо б у людей була змога оцінювати власну поведінку, бачити себе стороннім оком — свою позу, рухи, чути свої слова та інтонації — це могло б бути величезним досягненням нашого життя. Бо людина, яка здійснює неетичний вчинок, стає в цей час потворною, а цього не хочеться нікому. Шкода, що на наших вулицях немає дзеркал для того, щоб люди могли дивитися на себе, могли бачити, коли вони привабливі, а коли ні.

Усе це і є культурою поведінки, обумовленою не лише мораллю суспільства, а й мораллю кожного окремого представника. Навіть за наявності правової рівності ніколи не буде рівності фізичної. Цілком виправдано, коли представники сильної статі поступаються місцем у транспорті людям, слабшим фізично: жінкам, дітям, людям похилого віку. І немає потреби нагадувати про це людям вихованим. На превеликий жаль, вихованих людей не так багато. Тому і доводиться нагадувати суспільству про повагу до матері, до жінки, до дитини.

Так виникають різні календарні дати, затверджені ЮНЕСКО або урядом певної країни. А хіба так важко бути вихованим? Хіба не буває прикро від нагадування про ввічливість? Скажу прямо, буває і прикро, і соромно. Соромно за безкультур’я, яке панує навколо. Достатньо послухати, як ми говоримо, якими рухами та інтонацією супроводжуємо брутальні слова…

Не даремно ображаються на нас і батьки, і діди. Іноді здається, що від молоді вимагають неможливого. Я не погоджуюсь із цим, бо все можливо за наявності власного бажання бути культурною людиною. Правила поведінки закладені у кодексах честі лицарів минулого, у біблійних істинах. Вони тільки зазнали змін, удосконалились стосовно доби, в яку ми живемо. А час вимагає від нас стати всебічно розвиненими особистостями, інакше без взаєморозуміння і взаємоповаги ми не зможемо створити гуманістичне суспільство.

Що мені дає знайомство з життєвим шляхом великих людей

Із дитинства ми прагнемо когось наслідувати. Спочатку батьків, потім вихователів у дитячому садку, згодом — учителів. Іноді нашими кумирами стають герої кінофільмів або книг. А коли ми дорослішаємо і прагнемо утвердження у власних очах і очах однолітків, то обираємо для наслідування визначну особистість. Більшою мірою, це буває ненавмисне. Просто випадково дізнаємося про щось значуще в житті видатної особи і порівнюємо з собою, намагаємося знайти щось схоже.

У моїй сім’ї завжди шанували Тараса Шевченка. Ця повага до Великого Кобзаря не мала нічого спільного з обожнюванням. Ні, просто вишитий бабусею портрет завжди висів на видному місці в обрамленні вишиваних рушників. І ніхто з сім’ї ніколи не дивувався поєднанню сучасних меблів і національних вишиванок в інтер’єрі нашої оселі. Мені з дитинства прищепили любов до Шевченкового слова, до української пісні. А коли я підросла, то більш детально ознайомилась з біографією великого сина України.

Я ніколи не ставила перед собою питання: чому Шевченка називають великим, я знала це змалечку. А зараз я так глибоко відчуваю, що значить Великий Кобзар в житті України і кожного українця, адже він навчив нас, як треба любити рідну землю. Його здатність на самопожертву в ім’я України буде прикладом ще для багатьох поколінь. Але найсуттєвішим для мене було усвідомлення того, що всі великі особистості — це такі ж люди, як і я, що вони могли радіти і сумувати, сміятись і плакати, могли помилитись і схибити, але завжди залишалися міцними натурами.

Моїм прикладом для наслідування здавна була Леся Українка. Скільки сили духу в її словах. Завжди, коли я хворіла або коли у мене щось не ладилось, мені додавали сили її слова:

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

І я теж не корилася, а намагалася долати всі перешкоди і труднощі. Змалечку я хотіла бути схожою на Лесю навіть зовні: одягала вишиванку і плела вінки з польових квітів. Підростаючи, як вона, вчилась музики і лише в сьомому класі почала розуміти, що кожна людина єдина і неповторна. Зараз я переконана в тому, що не всім дано бути великими, але кожний може бути корисним людям. Я думаю, що моєму поколінню є чому вчитись у великих попередників, перш за все, патріотизмові. Безумовно, ми живемо в зовсім іншу добу.

Нам не доведеться відстоювати незалежність своєї держави, право на існування рідної мови. За нас це зробили наші батьки. А перед нами постає складний час становлення України. І нашому поколінню доведеться докладати зусиль, щоб наша держава посіла гідне місце серед цивілізованих європейських держав. Для цього нам знадобляться хороші знання, а значить слід пам’ятати невмирущі слова Великого Кобзаря:

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Що для мене значить земля

У кожної людини власна точка зору щодо життєвих цінностей. Останнім часом у пресі і по телебаченню дуже багато говориться про духовні скарби нашого народу. Не знаю, чи виправдано це. Не впевнена, що наш час можна назвати бездуховним, адже ми звертаємося до народних традицій, цікавимося своєю історією.

Люди різного віку відчули потяг до релігії. Безумовно, всім нам потрібні матеріальні цінності, адже без них людина просто не може існувати. Справа в тому, що ставлення до матеріальних благ у різних людей різне. Одні прагнуть збагатитися, інші ледве-ледве животіють. Одні знаходять у повсякденній праці джерело натхнення, інші — засіб існування. Але очевидним стає той факт, що люди різного матеріального достатку тягнуться до землі.

Я народилась і виросла в місті. І хоча місто наше потопає в зелені садів і парків, люди прагнуть зробити його ще кращим. Біля кожного будинку розбито клумби, за квітами доглядають мешканці. Дехто з них ніколи не мав земельної ділянки, а отже, навчились доглядати за квітниками. Коли я була зовсім маленькою, мені теж хотілось посадити щось власними руками.

Першою рослиною, яку я доглядала власноруч, була цибуля, посаджена під балконом разом із квітами. Я так чекала врожаю, щоб пригостити всіх сусідів, але одного ранку побачила, що мою цибулю хтось вибрав без мене. Мені було дуже боляче, але злодій не відбив у мене охоту працювати на землі. Наступної весни я разом із мамою сіяла квіти, а згодом почала допомагати батькам на дачі.

Безумовно, овочі, вирощені на нашій ділянці — це допомога в домашньому господарстві, але і для мене, і для моїх батьків є щось інше, що ріднить нас із землею. Ми, міські жителі, любимо працю на землі. Я милуюся батьком, коли він, копаючи грядки, з задоволенням вдихає свіже повітря, запевняючи нас з мамою, що він не втомився, бо земля дає йому сили. Я з захопленням спостерігаю, як дбайливо мама розминає в руках грудочку землі, висаджуючи розсаду. А сама я люблю підпушувати землю у квітнику і поливати посаджені мною рослини.

І якщо говорити про сенс життя, то я вважаю, що він якраз у тому, щоб залишити щось нащадкам. Посаджений мною кущ бузку, троянди і духмяна липа — це мій перший внесок у майбутнє. Я так хочу, щоб моя рідна земля приносила насолоду не тільки мені, адже це так чудово, коли праця на землі приносить радість. Напевне, в жилах кожної людини тече кров наших давніх предків — землеробів. Ось тому ми так любимо пробігтись по землі босоніж, тому так радо спостерігаємо, як парує земля після дощу. А той, хто ще не відчув своєї спорідненості з землею, на якій живе, по якій ходили його предки і зроблять перші кроки нащадки, обов’язково відчує: в цьому я переконана.

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (4 votes, average: 5,00 out of 5)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори: