(За романом О. Гончара «Собор»)
Протягом столiть люди дуже уважно приглядалися до себе. У них постiйно жила й живе нескiнченна жага знання. «Пiзнай себе»,— так радили фiлософи. I, справдi, в цих простих, але дуже мiстких словах сконцентровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще i спокiйнiше. Заглянути в глибiнь своєї душi — потрiбно, але iнодi страшно. I, мабуть, тi митцi, що намагаються зробити аналiз духовного стану своєї сучасностi, якоюсь мiрою здiйснюють подвиг. До таких митцiв ми з певнiстю вiдносимо О. Т. Гончара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що болiло, що пекло, що вiщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.
Є книги, якi дають можливiсть отримати насолоду, захопитися цiкавим сюжетом, але згодом про них забуваєш. Однак є твори, якi заставляють нас думати i мiркувати над прочитаним. До таких книг належить роман О. Гончара «Собор». Це твiр правдивий, без прикрас, написаний із гiркотою i любов’ю. Роман учить нас любити свiй народ, його iсторiю, берегти його скарби — мову, звичаї, його культурнi надбання, його собори. А ще цей роман спонукає нас задуматись, а «моя душа — це храм чи купа цегли?» Хто я? Будiвничий чи руйнiвник? Чи зумiю прожити життя так, щоб залишити слiд в iсторiї мого народу, своєї країни? Невже i в мене пiднялась би рука знищити собор?
Герої «Собору» О. Гончара — це люди, якi розумiють, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь, їх духовнi витоки; а з іншого боку, це люди, якi заради своєї кар’єри здатнi переступити через святая святих, зректися навiть себе.
Назва твору — символiчна: це i реальна архiтектурна споруда селища Зачiплянки, i символ моральної чистоти та краси людини. Саме у ставленнi до собору розкриваються душi головних героїв, їх внутрiшня сутнiсть. Жоднi вигадки Володьки Лободи не змогли вiдвернути людей вiд собору, тому що людина прагне чистого, духовного, а собор — саме та фортеця, яка зберiгає красу, правду столiть. Адже людина доти й людина, поки не втратила здатнiсть бачити, крiм потворностей життя, i його красу. Мистецтво — це незнищенний слiд людства, його злети, його верхогiр’я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух вічності. Тодi людина велика — коли будує, коли творить.
Дуже переконливо вiдображенi в «Соборi» двi сторони екологiчної проблеми: екологiя довкiлля й екологiя душi. Ми повиннi вирiшувати цi питання водночас: не розв’язавши проблеми чистоти нашої планети, ми шкодитимемо своєму тiлу й душi; не залiкувавши хвороби нашої душi, ми запанащаємо Землю. Тому роман «Собор» — це не якийсь «регiональний» твiр письменника, це книга з глобальним аналiзом сучасностi. Мої симпатiї на боцi простої, чесної Вiруньки, молодого мрiйника-студента Миколи, Ягора Катратого, Єльки i особливо, цього апостола працi,— мудрого Iзота Iвановича Лободи i навiть баби Шпачихи, бо всi вони розумiють, що зруйнувати собор — це значить жити на руїнах, знищити сенс працi людської — а це грiх!
А от душа Володьки Лободи — це купа цегли. Вiн тiльки i думає про знесення собору. Переслiдуючи свою кар’єристську мету, Володька Лобода навiть зрiкся свого батька. Собор не викликає в душi його нiчого чистого, високого.
Я вiрю, що кожна людина може побудувати у своїй душi храм. I храм цей буде тим прекраснiшим i вищим, чим краще ми будемо ставитися до людей. Менi здається, що фундамент цього храму становить людяне ставлення до природи. Його стiни — це чистота нашої душi: вiдповiдальнiсть за свої обов’язки, за свої вчинки, любов до країни, до свого народу, вiрнiсть у дружбi i чистота кохання. А дах — це розумне ставлення людини до себе, до своїх потреб та здiбностей. Побудувати такий храм своєї душi — пiд силу кожнiй людинi. I чим бiльше людей зумiють побудувати i зберегти у своєму серцi храм, тим кращим i щасливiшим буде наше життя на Землi.