Роздуми про Івана Нечуя-Левицького
Розглядаю зображення письменника на фото різних років і звертаю увагу на одну деталь: він ніде, навіть на юнацьких фото, не зображений усміхненим. А його герої сміються. І читач, перечитуючи його твори, теж сміється. Ось як буває… Пригадується ще один сумний факт його біографії: він помер стареньким дідусем у маленькій кімнаті, самотнім і нікому не потрібним. От що таке доля.
У такому разі сумно замислюєшся над долею письменника взагалі. Як ми любимо шанувати письменників після їх смерті! От саме після смерті, а не за життя.
Пригадуються його описи пейзажів з різних творів, зокрема з «Кайдашевої сім’ї». Яка чутлива, ніжна і вразлива душа ховалася за цим суворим і неусміхненим виразом обличчя! Як тонко й талановито він міг помічати деталі в характерах своїх героїв! А вони ж такі різні. Наприклад, образ бунтівливого і водночас шляхетного Миколи Джері та дріб’язкових і зовсім позбавлених благородства Лавріна, Карпа чи старого Кайдаша. А такий проникливий опис внутрішнього світу жіночих персонажів, як Нимидора з «Миколи Джері» чи Мотря або Мелашка з «Кайдашевої сім’ї»! Це ж такі реальні і такі несхожі між собою образи, але як уміло їх подав письменник. Він жив серед своїх героїв, переживав усі складні й тяжкі події їхнього життя, а в своєму житті лишався самотнім.
Та все ж, на мою думку, він обрав єдино правильний шлях спілкування з навколишнім реальним світом на майбутнє — це спілкування через свої твори, через своїх героїв. І, мабуть, не переймався тим, як і коли оцінить його наступне покоління, він просто виконував свою місію: жив, писав і творив для людей.
Вічні образи ромео і джульєтта.
Роздуми про Івана Нечуя-Левицького