Новела Коцюбинського «Intermezzo» як модерний текст

Починаючи від присвяти до останнього рядка твір Коцюбинського «Intermezzo» сприймається як щось нове, ще не бачене в літературі. Свою новелу автору присвятив Кононівським полям. Очевидно для нього це було особливе місце, місце справжнього відпочинку, своєрідного життєвого антракту; місце де, ін одержав заряд енергій, залишивши свою втому. Саме втома виступає першою дійовою особою у незвичайній виставі, де крім неї задіяні «Ниви у червні». «Сонце», «Три білих вівчарки», «Зозуля», «Жайворонки», «Залізна рука города» і «Людське горе».

Письменника

втомили незчисленні « треба», вони не завали йому спати, він хотів увільнитись від того «многоголового звіра» і спочити. Людина, яку ліричний герой зустрічав скрізь, не давала йому бути самотнім, мати «свою орбіту». Вона наповнювала його душу своїми стражданнями і болями. Бажання очиститись і бути решті решт спокійним не задовольняв навіки сон — «прекрасний брат смерті».

Тому митець сідає в поїзд і покидає місто. Але город витягає і в поле «свою залізну руку». І важко героєві здобути тишу навколо і в собі. Відчуття тиші дає йому кування зозулі. Потрапивши у «чорні кімнати» будинку з білими

стінами, герой радіє, що він нарешті сам. Але відчуття це є ілюзорним. В уяві знову зринають образи людей, вони ідучи без кінці, кричать криком свого життя або своєї смерті. Відволікають героя від постійних рефлексів все та ж зозуля і великі білі вівчарки. Втомлений митець тепер має «окремий світ», який складається з двох половинок — зеленої (поле) і блакитної (небо), а між ними, немов перлина замкнуте сонце. Герой радіє, що нема поруч з ним більше нікого. Кругом лише жито, пшениця, овес, ячмінь, льон, гречка. Після прогулянки полем пізно вертався митець додому, думаючи що тепер він може спокійно спати. Ін був вдячний полю, сонцю, своїм супутникам білим вівчаркам, зозулям і жайворонкам за короткий, але такий потрібний перепочинок, який приніс спокій душі, змив утому. Герой побачив свій зв’язок із землею, відчув себе багатим, хоч нічого не мав.

Людське горе врешті спіймало його і на ниві, але вже не хотілося від нього тікати, знову натяглися «ослаблені струни» його душі й хотілося чути про те, чим переймається проста людина, що хвилює її.

Зустріч на полі із людиною тала індикатором того, що можна повернутись у місто, піти поміж люди, попрощавшись із своїми червневими друзями.