Июл
04

Твір за романом Олеся Гончара «Собор»

admin

Дзвони тривоги
Двадцяте століття принципово відрізняється від попередніх.
Століття страшних пошестей, чуми, мору — століття чотирнадцяте — вважалося апокаліптичним. Мор косив народи. Але для решти вцілілих залишились багатства землі і чисті води — там не було примари екологічної катастрофи і не було такого знедуховлення людини, яке спіткало двадцяте століття, коли безбожна держава переступила навіть через людину.
Людина втратила дарований Богом мир душі. Тепер ця розчавлена і розбещена душа хоче чимось затамувати розпалену спрагу.

Якщо поміркувати, то дар життя — це і дар оновлення. І хоч як би скалічений був чоловік, його можна і треба лікувати — в надії повернути йому подобу Божу. Тайна творіння несе в собі тайну воскресіння…
Дзвони тривоги…

Своєчасним дзвоном тривоги є роман О. Гончара «Собор», в якому автор досліджує головну суперечність життя і порушує питання гармонійності в розвитку людської особистості.
Собор, збудований запорізькими козаками,- архітектурний шедевр, що символізує вічний потяг людства до краси. Але занедбано собор, занедбано цвинтар, занедбано пам’ять про козацтво, про славну Запорізьку Січ, про національні святині. Зник дух України, а українська мова замінена безбарвним суржиком.

Олесь Гончар говорить про агресивну руйнівну силу зла, бо знає, що знищувати легше, ніж творити, зло — агресивне, добро виступає переважно в скромних строях. Зло ніколи не асоціюється з творінням, тоді як у самій природі добра закладена енергія життє-утвердження, прагнення вічності, натхнення та ідеал прекрасного. Тому провідним образом роману й водночас символом духовного начала, безперечно, є собор. Мовчазно судить собор сучасність з позицій національної, історичної пам’яті. Не випадково автор змальовує цю споруду як живу істоту («Вночі собор молодіє. Зморщок часу на ньому не видно…»)- Не випадкова й думка Миколи Баглая, що якби до землі наблизилися інопланетяни, то найперше, може, їх вразили б саме собори… «ідеальним суголоссям думки і матеріалу», «тайною своїх пропорцій…».
Гуманістична концепція у творі будується на гідному людині «прагненні вдосконалювати свій дух, увічнюватись в праці, в творіннях своїх». Микола Баглай «технократу» Геннадієві зауважує, що людина буває великою в праці, коли творить світ щастя людського.

Навіть інопланетян вразили б собори, тож чому так злочинно байдужі до всього, що підносить людину, самі земляни?

Тяжка духовна недуга позначила суспільство. Хворіють нею і старі, і молоді. Один з персонажів роману, старий учитель Хома Романович, говорить про носіїв цієї «хвороби»: «Оце ті, що без соборів у душі»… Іншими словами, ті, що втратили віру.

У всі часи люди по-різному ставилися до життя, до духовних та матеріальних цінностей, йшли неоднаковими шляхами до неоднакової мети. Але неодмінно всім потрібна була віра. Без віри людина втрачає ту життєву опору, яка дає сили й робить її існування осмисленим. Ця думка постійно звучить на сторінках роману Олеся Гончара.

Що може чекати людей, які створили в соборі склад комбікорму? «Що буде з нами? З людьми, з заводами, з соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю?» — такі питання ставить у романі мисляча людина Микола Баглай. Владолюбство, батькопродавство таких, як Лобода, і тих, хто не руйнує сам, але до всього байдужий, створить пустелю. Тривога автора «Собору» набуває планетарного масштабу.
Хто має протистояти таким, як Лобода, що носять у собі «некеровану реакцію розпаду, опошлення, охамлення всього, що має духовний смисл і виразну індивідуальність» (Є. Сверстюк).

Протистоять у «Соборі» Лободі і «лободівщині» народ і історія. Це дуже важливо. Гончар, по суті, першим з українських письменників зумів так мудро поєднати два поняття: народ і історію. Доказом цього є голос козацького минулого в романі. Це відверте й пряме орієнтування на демократичну спадщину першої козацької республіки — Запорізьку Січ.

Образ народу в романі поданий через молодих героїв: красивого душею Миколу Баглая, знеславлену тупими вбивцями краси Єльку, Віруньку та Івана Баглая. Письменник уважний до молоді, він покладає на неї надії, вірить у її чесність і чистоту, вірність батьківським заповітам і поклику рідної історії.
Микола Баглай постає перед нами як «чистий думками юнак». Він не вірить у те, що святості зникають з життя. Хлопець шукає спадщину віків, щоб пізнати невичерпну силу народу.
Баглай відчуває в соборі якусь невмирущу магічну силу. Собор для нього, для Віруньки і для професора Яворницького — це жива істота. Вона привертає дб себе красою витвору людських рук і мозку.
Спрямований

угору силует собору видно здалеку. Герої роману, в тому числі й Микола Баглай, повертаючись додому, зразу ж помічають цей витвір козацького зодчества.

Образ собору — символ краси людського духу, свідок історії народу, творіння людське.
Персонажі роману ставляться до собору так, як їм підказують душа, інтелект. Баглай втілює в собі те покоління, для якого собор -це історична пам’ять минулого, екологія в нашому сучасному житті і, зрештою, це людська совість і культура.

Лобода та йому подібні не розуміють, що минуле — твердий грунт для майбутнього, основа його духовності, їх не хвилює, чим буде собор для наступних поколінь.

О. Гончар примушує кожного з нас замислитись: що ж відбувається в нашому особистому соборі…
Христос приносив скрізь любов і надію. Його вітанням було: «Мир вам!» Мир — це примирення з Богом і його заповідями. Мир — це життя за принципами добра і справедливості.
Що ж переможе в нас…

Сходинки в пізнанні облудності епохи (за романом Олеся Гончара «Собор»)

У газеті «Літературна Україна» в 1993 році була надрукована стаття Олеся Гончара «Будьмо гідними святинь». Письменник відзначав: «Хіба тоталітарна система не готувала в своїх надрах легіони браконьєрів, безбатченків, бездуховних жорстоких циніків, у чиїх навіть генах не лишається почуття совісті, моральних самообмежень, розуміння елементарного людського обов’язку?» На це запитання вичерпна відповідь була дана Олесем Гончарем у романі-набаті «Собор», який критик І. Бокий вважав «закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної епохи облуди й лицемірства». Епоху облуди й лицемірства відстоювали люди, яких виховала тоталітарна система. Головним принципом, яким керувалися «временщики», було існування тимчасове. Саме за час свого панування вони встигали посіяти зерна бездуховності, безпам’ятства.

Яскравим прикладом показу духовної деградації представників влади, хоча й районного масштабу, був образ Володьки Лободи. Він виховувався в сім’ї відомого майстра Ізота Лободи, який своєю працею металурга заслужив пошану мешканців селища. Як сталося, що Володька виріс егоїстом, бездушним «висуванцем» з ореолом «генія»? Автор свідомо не показує нам поступове вирощування почуття кар’єризму. Перед нами уже свідомий носій теорії кар’єризму: «Що поганого, коли працівник прагне здорової кар’єри? Хіба ж не стимул, особливо для нашого брата-низовика? Чому тільки з трибун та в звірячих байках викривати зло? Треба брати владу і карати його. Силою влади, закону!»

Як же на практиці здійснює покарання зла Володька Лобода? У творі він виступає не знищувачем кривди та зла, а сам їх чинить. Віддав свого батька в Будинок ветеранів, міркуючи, що старому металургу там, у колективі, буде краще. Вражає зустріч сина з Ізо-том, який гнівно засуджує наміри «батькопродавця».

Письменник ще залишає Володимиру шанс до примирення: «Якби можна було впасти до ніг батька, дитинчам малим стати». Але для’ цього потрібна занадто велика ціна — відмовитися від кар’єри. А цього молодший Лобода не зміг би собі дозволити, бо бацила «геніальності» вже почала свою ганебну дію духовної деградації. Володька не може критично оцінити свої вчинки, а головне -не любить людей, не здатний зрозуміти їхнього ставлення до собору- невмирущого пам’ятника історичного минулого народу. Напередодні 300-річчя Переяславської ради Лобода запропонував узяти собор у риштовання. Так була узаконена брехлива видимість ремонту дорогоцінної пам’ятки архітектури. Собор заплановано було знести, а на його місці розбити ринок та побудувати шашличну. Дійсно, сучасно, прибутково. А як же почуття відповідальності перед наступними поколіннями? У висуванців на це свої погляди. Володька, переконуючи Миколу Баглая, розкриває свою справжню суть: «Ну що тобі, юнакові з робітничого передмістя, шукати в тому струхлявілому Яворницькому? Собори… шаблі козацькі… курені! Та то ж уже реквізит історії, мотлох минулих віків, як ти ць’ого не розумієш?»

Не маючи достатньо сили для руйнування святинь, Лобода проклинає витвір козачих зодчих: «Ненавиджу всіма фібрами душі!» Але навіть у цього кар’єриста згодом вихоплюється: «Але ж і красень, стервець!»

Отже, Володька Лобода — це виплід тоталітарно-бюрократичної системи, коли чиновництво тільки голосувало про єдність із трудящими, а насправді називало їх «дивним народом». Ці люди живуть в іншому світі. Можливо, навіть в іншому вимірі часу, керуючись своїми законами, що захищають духовне браконьєрство, руйнацію, бездуховність. Звинувачувати Володьку Лободу ми не маємо права. Це зробила історія розвитку суспільства. Для нас головне — не піти у майбуття стежкою «геніальності», що руйнує собори душ людських, не переступити байдуже через вироблені впродовж тисячоліть моральні закони.

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:

Категорія: