Июл
08

Жіночі образи в романі Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

admin

Роман П. Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — це перший соціально-психологічний роман української літератури. Він піднімав безліч актуальних на той час питань. Проблема становища жінки в тогочасному суспільстві — одна з них. Образи жінок в романі трагічні, безрадісні.
Ось, наприклад, Мотря, мати Чіпки Варениченка. Неймовірні злидні обсідали жінку протягом усього життя, гризли, переслідували її, як власна тінь.

Обманута, покинута двожоном Іваном Вареником, без землі, без хліба, в убогій хатині край села, «замужня вдова» ще кріпосницькими соціальними умовами була засуждена на голодне животіння і тяжке страждання, хоч формально вона була не кріпачкою. Становище її підкреслюється характерними епітетами: «біднота несказанна, злидні невилазні!», «неодрадне життя». Повне уявлення про нестатки Мотриної родини досягається застосуванням прийому опису речей, одягу, хати, обстановки в ній, тощо.

Із роботи — поденщини Мотря не вилазила, заробляючи гіркий шматок хліба. Єдиною втіхою і надією для неї був син Чіпка. Коли Чіпка виріс і пішов невірним шляхом, шукаючи правди, мати спочатку плакала, благала та вмовляла його покинути пиячити, порвати зв’язок з п’яницями та злодіями, взятися за чесну працю. А коли бачила, що син продовжує жити безпутним життям, лаяла його, ганьбила, кляла… І хоч мати часто чула незаслужені докори і образи від сина, «гадючі слова» його разили в саме серце її, не раз йшла жити до сусідів, однак вона жаліла Чіпку, день і ніч оплакувала долю його, готова «свого серця влупити та дати йому, коли б тільки він став чоловіком». Вона з жалю і материнського болю, «як підстрелена горлиця», тіпалася, билася, стоглана, намагалася виручити з біди свого сина, але нічого не допомагало…

Її страждання, муки і поневіряння ніколи не кінчались. Це добре передано синонімами: «Скільки разів її доля зрадила, її надії розмела, розбила, потопила в безодній прірві гіркого життя!». Коли ж Чіпка на деякий час піднімався із темної каламуті розгульного життя, розпочинав господарювати, то й мати оживала, на серці в неї прояснювалось, і вона раділа за сина, пишалася, не нахвалювалась ним. Чіпчина радість — Мотрина радість, синовнє лихо — материне лихо. Ці почуття подвійно, потрійно відбивались в натрудженому і наболілому материному серці. Треба зрозуміти силу і глибину материнського горя: любити єдиного сина і в той же час, клясти-проклинати його.

Непереборними були бажання, прагнення простої матері-селянки бачити свого сина чесною людиною. Але ці прагнення і мрії виявились нездійсненними. Частково це Мотря розуміла (не стільки розуміла, як серцем відчувала). Тому вона скаржилась не тільки на свого сина, коли той з розбишаками водився, пиячив і грабував, а й на старосту, на соцького, на пана, бо вони є виною нещастя її. Вона говорила, що в панів душі людської, серця немає.

Однак Мотря, підтримуючи сина в його благородних пориваннях, разом з тим бачить, що не так треба діяти, що шлях, на який став Чіпка в боротьбі за людську правду, невірний, небезпечний, згубний для нього… Вона потоком сліз, серцем материнським, прокльонами силкується врятувати сина, зупинити на «слизькій дорозі». А більше вона нічим йому допомогти не може… Вона не могла запропонувати нічого крім особистого затишку, схожого на Грицькове тихе життя.

В цьому трагізм матері-страдниці. Горювання її без чоловіка, в нужді, в поневіряннях, переживання, викликані злочинними діями сина, тісно переплітаються з уболіванням за народну долю. Більше того, почуття вселюдської справедливості в критичний момент виявились у неї сильнішими від особистої материнської жалості до рідного сина, і вона, взнавши про страхітливий вчинок Чіпки і його розбійницької ватаги, без вагання сама заявила на нього у волость.

В молоді роки Мотря жила по сусідах і вмерла в чужій хаті, не зазнавши щастя. Мотря з молодих літ зсушена то працею, то нуждою, «суха, як опеньок, тиха, бідненько зодягнена…» Автор порівнює її то з підстреленою горлицею, то з совою, показуючи її висохлою, згорбленою, почорнілою.

Мотрина доброта, лагідність, спокійна вдача знайшли своє вираження у діях, взаєминах з сином та іншими дійовими особами твору. її характеризують інші герої роману. Так, Галя співчутливо і з щирим серцем звертається до свекрухи:

«Ви мені, як рідна мати!»
Христя також говорила, що Мотря «…така добра, така добра, як рідна мати!»

Галя в основному теж була такою. Правда, Максимова дочка виховувалась в достатках, заможній нечесній родині, в оточенні злодіїв і п’яниць. Однак вона не піддалась згубному впливу батьків», знайшла в собі сили засудити злочинне товариство на чолі з Чіпкою і її батьком, назвавши свою хату

тюрмою, пеклом, в якому вона мучилась, скніла. Вона готова покинути свою домівку — це страшне кубло п’яних людорізів, виїхати в інший край і чесно, мирно працювати.

її надзвичайно мучить власне сумління, той факт, що вона — розбишацька дочка, носить награбоване, знається, живе поруч з душогубцями, розбійниками, гультяя-ми. Печать цього невідступного переживання лежить на її обличчі, відчувається в поведінці, в співах… Зовні вона здається веселою, а на душі — неспокій і тривога.

Щиро кохаючи Чіпку, Галя вийшла заміж за нього з надією, що він покине пиячити і грабувати, стане чесно, мирно жити. Вона мріяла про чесне, краще життя. По натурі лагідна, добра, спокійна, вона просила Чіпку, як вийде за нього заміж, придбати волів, бо вони смирні, тихі.

«І все в нас буде тихо, мирно: ні лайки, ні сварки ніколи…» — такий ідеал, кінцева мета прагнень Галі.
Письменник образно говорить, що вона, ставши Чіпчиною дружиною, «як промінь ясного сонечка, пробившись між зелену густу листву, в затишку та холодочку, горить і звеселяє гущавину».

Все в неї оживало в руках, скрізь вона давала лад, порядок; сама коло господарства ходила, біля печі поралась, матері не допускала. До свекрухи вона ставилась, як до рідної матері, в усьому їй годила. Неспроста свекруха говорила Галі: «Як ти ввійшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, немов нам очі розв’язала, світ повила рожевим квітом». А Христя, зустрівшись з Галею, зразу з нею подружилася. Перші її слова були про Галю: «То вже що багата та вродлива, а привітна та вбачлива до кожного».

Хоч Галя була й працьовитою, доброю і лагідною, мала тиху, покірну вдачу, але не принесла щастя в Чіпчину хату. Чіпка щиро говорив дружині, що віддав би половину життя свого, аби вона була щаслива. Але його натура, його дії говорили інше, і Галя незабаром переконалася, що ні вона не була щаслива з Чіпкою, ні він з нею. Вона себе відчувала надто слабою в боротьбі з Чіпчиним лихом.

Галя ввійшла в товариство злодіїв і волоцюг «янго-лом-спасителем» і почала п’яниць та харцизяків любові вчити, на праведний шлях наставляти.

Поживши деякий час з Чіпкою і відчувши своє безсилля виправити становище, вона з трагічним наслідком для себе зрозуміла, що її золоті надії на тихе, щасливе життя безжалісно розбились об твердий мур незламної волі чоловіка, що вона потрапила з вогню та в полум’я, і страждання її, відтак, стали незмірно тяжчими, нестерпними. Недостойною Чіпчиною поведінкою Галя була доведена до відчаю, і потрібний був ще один моральний удар, щоб життя її відкинуло на грань божевілля і смерті.

Таким згубним ударом було не тільки звіряче вбивство Чіпчиною розбійницькою ватагою сім’ї Хоменка, а і арешт Чіпки. Галя побачила, що разом з Чіпкою згас той останній промінь надії, який іноді зігрівав жіночу розбиту душу, пропало те в коханій людиній, що її звеличувало, облагороджувало, прикрашало, незважаючи на всі тіньові сторони її життя, зникло саме втілення правди.

Якщо вона раніше щиро вірила в доброту Чіпчину, в його гуманність, в те, що він тільки рівняє панів і бідноту, «своє відбирає» в багатіїв, то тепер вона раптом збагнула, інтуїцією відчула, що дії Чіпки не є правдою життя. Неспроста вона кинула на адресу Чіпки останній докір, який був по суті криком обманутого вмираючого серця і засудженням негідних вчинків винуватця його загибелі:
«Так оце та правда! Оце вона!!!»

І Галя покінчила життя самогубством. Одчайдушний крик доброго серця і трагічна загибель її є пасивним протестом проти особистої Чіпчиної несправедливості, проти всієї тодішньої соціальної дійсності.

Мова Галі така тиха, лагідна, поетична, як і її вдача. Вона не говорить, а «щебече, як ластівочка». Але часто слова її сповнені то смутку-жалю, то гірких дорікань, вона вживає народні звороти або риторичні запитання, як-от: «Веселить мене лиха моя година», «А ще кажеш: немає правди між людьми! А де ж у тебе правда? Де?».

Малюючи портрет героїні, автор, щоб показати її вродливою, привабливою, не скупиться на фарби. У неї «біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні… Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки… Сама — невеличка, метка й жвава, з веселою на виду усмішкою, вона так і вабила до себе». Письменник її порівнює з перепілкою, білочкою, причудою, що заворожила парубка (Чіпку).

Щира, весела усмішка на устах, добрі оксамитові очі, рум’яне личко, вся невеличка в’юнка постать «польової царівни», мов у дзеркалі, відбивають її внутрішні якості, основні риси характеру дівчини.

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:

Категорія: