Кобзарі

Український народ споконвіку творив свою героїчну історію, про яку розповідав у народних думах, піснях, легендах, баладах. Від села до села мандрували з кобзою народні співці, що несли на вустах героїчну поезію.

Перші згадки про кобзарів відомі ще з часів Київської Русі – в «Слові о полку Ігоревім» змальовано образ віщого Бояна, співця, солов’я давньої години.

У ХVІІ столітті перед кожним народним повстанням рушали із Січі цілі юрби кобзарів і розходилися по всій Україні, щоб своїм словом, піснею, грою на кобзі роздмухувати полум’я народного

невдоволення панськими порядками. Так від хати до хати, до церковних майданів, багатолюдних ярмарків ішли своєрідні агітатори, які високомистецьким виконанням, палким поетичним словом виховували національну свідомість народу.

Віками кобзарі залишалися вірними вільнолюбним і вільнодумним традиціям. Гнівні акорди в кобзарських піснях будили ненависть до будь-яких гнобителів.

Кобзарі допомагали формувати громадську думку, а,повертаючись на Січ, несли інформацію про народні настрої.

Кобзарями ставали понівечені у боях козаки, часто їх супроводжували поводирі – бідні знедолені сироти,

що не мали ні родини, ні дому. Так і мандрували по всій Україні, заночовуючи десь під тином чи під стогом, харчуючись, хто що подасть.

Російський царизм намагався викорінити кобзарство на Україні. Жандарми полювали на співців, замикали їх до тюрми, трощили кобзи, які були проголошені «крамольним» інструментом, але згубити народну пісню – цей дивний витвір народного генія, так і не змогли.

Історія донесла нам деякі імена – Петра Сокового, Прокопа Скрягу, Василя Варченка – кобзарів, що були страчені за участь у Коліївщині. Запорозького посла до Катерини ІІ Антона Головатого, відомого кобзаря, Тарас Шевченко називав «Наш завзятий Головатий». І чи не найвідоміший із кобзарів – Остап Вересай, спів якого відзначався надзвичайною експресією.

Ми сьогодні з пошаною згадуємо імена тих, хто зберіг від забуття народнопісенні скарби, списав їх з уст народу і зробив загальнонародним надбанням.