За творчістю Василя Симоненка

Непогасна зоря В. Симоненка

Так писав Василь Андрійович Симоненко — великий син України, її геніальний поет.
Він умів любити так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою:
Дядька я вбити зневагою мушу,
Тільки у грудях клекоче гроза!
Хто обікрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв’язав?

Тяжко жилося поетові такої громадянської сили і мужності. Оті «відгодовані й сірі», «демагоги й брехуни»

не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити правду і не прощали.
«…Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествлення стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться тирани. Не розуміють цього лише убогі душею й мозком», — писав він у своєму щоденнику в останній рік життя.
А похмура нова політична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. У той час лише одному щоденникові звіряв Симоненко свої болісні сумніви, тривоги, жалі:
«Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Але скільки людей — розумних і талановитих — рятували своє життя, поступаючися гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння, це найстрашніше…»
Життя ставало болючим, друзі раптом кудись зникли, росло духовне пригноблення.
…Серце поета навіки зупинилось 13 грудня 1963 року. На 28 літі згасла Симоненкова зоря, та навіки з нами лишилися його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія:

Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розлука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.