Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, звернення до найяскравіших людських почуттів — основні риси поетичної спадщини В. Сосюри, кого справедливо називають одним із найтонших ліриків української літератури XX століття. Здається, кожен знає ці натхненні рядки:
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання,
В день такий розцвітає весна на землі і
земля убирається зрання…
Поет творить хвилюючу гаму людських почуттів, народжених коханням. Поетична гіпербола перших двох рядків стає камертоном усієї поезії, в якій В.Сосюра у народно-пісенному ключі оспівує чисте почуття любові: розцвітає весна, прокидається земля, усе живе в той час, коли народжується кохання. Образ весни співзвучний образу коханої з щасливими очима, які тривожать і западають у душу ліричного героя, здатного — від повені весняних, хвилюючих почуттів — зірвати для неї «Оріон золотий».
Про чарівність і неповторну красу першої любові говорить поет у вірші «Коли потяг у даль загуркоче…». Ліричний герой окрилений, сповнений життєдайним теплом, яке дарує йому кохана. У вірш митець вплітає конкретику того часу — «тривожні оселі, темні вежі на фоні заграв», «… і ворог — на нашій путі». Ліричний герой іде на фронт захищати рідну землю, свою кохану, повертається додому, де на нього чекає гірке розчарування — зрада. Порівнянням «лиш любов, як у серці багнет…» поет образно відтворює душевний стан свого героя: пережиту радість першого кохання і гостроту болю за розтоптане почуття, за невірність дівчини, яка стала дружиною іншого. Але спогад про кохання такий яскравий, такий незабутньо-щемливий:
Я б забув і образу, і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос і коси,
твої коси сумні цілувать.
Щастя побачення і сум розлуки, радість від розділеного почуття і туга від нерозділеного почуття, і туга за нездійсненною любов’ю — усе це знаходить свій вияв в інтимній ліриці В. Сосюри. Так, у вірші «Марія» поет тонко відтворює сум’яття людської душі, спричинене не просто розставанням, а передусім тим, що ліричний герой мусить щось приховувати від коханої:
Я не можу сказать, я боюсь розказать,
що тебе я уже покидаю…
У цій поезії, як і в інших, відтворення людських почуттів доповнюється змалюванням окремих пейзажних деталей. І жита зеленіють, і волошки квітнуть, але в цей час благодатного дозрівання буяння природи відбувається щось невідворотне, незрозуміле — любов одцві-та, тому у коханої заплакані очі, покірно нахилені плечі. Як і ліричний герой, дівчина страждає.
З особливою теплотою малює поет окремими штрихами образ коханої, але найбільшу увагу звертає на очі — дзеркало душі. Вони — наскрізний образ його інтимної поезії. Золоті, сині — очі співають, мовчать, «щастя і тривога на щоках холодних від очей цвіте», у милої «васильки з-під вій». “У вірші «Білі акації будуть цвісти» образ коханої зливається з образом Батьківщини:
В тебе і губи, і брови твої,
як у моєї Вкраїни…
Ось вона йде у вінку, як весна…
Стиснулось серце до крику…
В ньому злилися і ти, і вона
в образ єдиний навіки.
Для ліричного героя Сосюри любов, вірність, відданість коханій невіддільні від любові, вірності і відданості рідному краю, Вітчизні.
У Сосюриній пісні кохання помітна гармонійна єдність людської душі зі світом. Вона виявляється і в розумінні вічності любові як непереможного закону життя:
Пройдуть мільйони років,
і навіть і тоді, у травах і квітах,
сіятиме мій спів про тебе, яснооку,
як промінь зір, що зник давно вже їхній
прах…
Ніжність і задушевність, динаміка і лаконізм, вагомість слова і внутрішня схвильованість поета, невимушеність і природність — ці риси індивідуального поетичного стилю Володимира Сосюри притаманні і його інтимній ліриці.