Образ України в поезії Володимира Сосюри

Поетами славна наша Україна — всі вони її діти, від Шевченка до Стуса, серед них і мужній Каменяр, і Леся Українка, і Тичина, і Рильський, і Бажан, і Малишко, і наші сучасники. Всі вони — наша гордість, всі вони оспівували рідний край, нашу Україну.

Особливо виразно ми бачимо це у творчості «кароокого солов’я» Володимира Сосюри. «Особливо», бо тематика його поезій не така різноманітна, як, скажімо, у Рильського або Тичини. Він — поет Вітчизни і кохання, що злилися у його душі в одне ціле.

І в очах твоїх, кохана,

Міниться

Сонцем щастя осяяна,

Моя Україна.

(«Україні»)

Саме слово «Україна» лише в одному томі з трьохтомника В. Сосюри зживається понад 150 разів. А якщо додати слова «Батьківщина» і «рідний край»… Проте це не свідчить про якусь одноманітність.

Для юнака з Донбасу, воїна і поета В. Сосюри, Україна — це солов’ї і журавлі, золоті жоржини і «васильки у полі», це конвалії і пролісок, багряні маки серед жита і «розривів грізні маки», вишні у цвіту і навіть «дими вишневі»… Ми знаходимо у поета опис всіх пір року і часів доби: «червону зимі?», «осінь златокосу на баскім коні», «ночі солов’їні» та

Стиль Сосюри — акварельна виразність, його улюблені тропи: епітети і порівняння, він сприймає і передає світ через нюанси кольорів.

Не зів’януть квітки, не погаснуть огні,

шле привіт нам весна солов’їна,

І як сад навесні, і як зорі ясні,

Розцвітає моя Україна.

(«Мрійний вечір»)

Наче символи високого людського духу, змальовані Лавра і златоглава Софія. Взагалі архітектурні пам’ятники і просто пам’ятники часто згадуються у віршах Сосюри.

Унизу Дніпрові хвилі плачуть на зорі…

На Аскольдовій могилі

Сплять богатирі…

Сплять визвольники Вкраїни

непробудним сном…

(«Аскольдова могила»)

Зворушливі рядки присвячує поет описам природи. Та не лише природа і пам’ятники архітектури постають у віршах поета. Україна для Сосюри — це й прекрасні її діти. Він зображує цілу галерею синів та дочок України. Це швець і лісоруб, ковалі і шахтарі (їм присвячено навіть десятки віршів), мулярка й одкатниця, вчителі, комбайнери… Не забуто і видатних людей, і безіменних трудівників і воїнів. Ось як оспівує Сосюра юнака, що кинувся на ворожий кулемет:

Сіяли очі, як живі,

Якоюсь дивною красою.

І сонце сходило в крові,

благословляючи героя.

Зрештою, це весь народ України, і для кожної людини поет намагається знайти тепле поетичне слово.

Україна для Сосюри — це її славетна історія, він згадує і «воїнів суворих Святослава», і Богдана Хмельницького, і лицарів, що «Карла і Наполеона прогнали з рідної землі».

Не забута і мова — «душа голосна України». Лірик і патріот, Сосюра закоханий у «мову матері своєї», він чудово розуміє, що «без мови рідної… й народу нашого нема», що людина, яка забула рідне слово, перетворюється на перекотиполе, на листок «що вітер з дерева зрива» і несе у безвість. 0 місячне сяйво і спів солов’я, Півонії, мальви, жоржини! Моря бриліантів — це мова моя,

Це мова моєї Вкраїни.

(«О мова моя!»)

Свій рідний край закликає любити Сосюра. Любити всією душею, як матір, як все найдорожче, що має людина у цьому світі:

Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди… Цей заклик прозвучав у ті роки, коли любов до рідної української (а не російської великодержавної) Вітчизни вважався трохи не злочином. Тож хай він звучить у наших серцях сьогодні, а не лишається порожнім звуком. Бо про нашу вільну державу йдеться у цьому заклику:

Для нас вона в світі єдина, одна в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі.

(«Любіть Україну»)